Розділ 61. Забуття

Олександр Хмельницький

лютий 2013 року

Все тут немає сенсу. Особливо моє прибування в цьому місці. Тут тхне знайомою затхлістю, а грибок поїдає вологі стіни, від чого їх неприємно торкатись. Особливо для того, щоб підвестись, а не стояти, як якась тварина, навкарачки. Та все ж я опираюсь на них, тільки для того, щоб знову упасти, майже розбивши собі лице.

— Дідько! Ти в порядку?! Я ж казав: тобі краще лежати! – кричить роздратовано Кирило, кидаючись на допомогу, та брат не дає йому наблизитись.

— Припини, він зараз себе не контролює, попадеш під гарячу руку, — слова Діми холодні та відстороненні.

Такі, як він після того, як отримав докази, що його кохана дійсно померла. Я не відчуваю з приводу цього співчуття, мені не побувати в його шкурі. Лиш насправді злить те, як вони розмовляють: наче я пусте місце, чи якась дурна тварина. Тільки не плювати мені на те, що я навіть нічого з цього приводу сказати не можу!  З горла виривається тільки рик, який заставляє Кирила відсахнутись до решітки. Цей крик наче дає мені сил відірватись від підлоги та ривком стати бодай навкарачки. З якихось пір мені так набагато зручніше, чим на своїх двох. Це мало б мене лякати, та не лякає. Мій розум затуманений набагато сильнішим бажанням, якому я вже не можу опиратись. Кігті роздирають бетонну підлогу, лишаючи по собі глибокі сліди. Частина мене хоче кинутись на решітку, в спробі вирватись із пастки, дістатись до того, що в останній час тримає на плаву.

— Йой, має кепський вигляд, — прокоментував Кирило, тримаючись за плече, задкуючи до виходу з клітки.

Клітки, в якій вони мене тримають, забувши, що я їх лідер – альфа, брат чи просто друг і жива людина. Для них я просто зійшовши з розуму звір. Мені б варто було приказати, використати на них Волю, щоб доказати хто тут насправді головний. Але я більше не маю влади навіть над своїм тілом, як мені  тоді командувати ними?

— Відійди! – кричить Діма, якраз тоді, коли стрибаю на необачного хлопця.

Цілився на вихід з клітки, яку той заступав, та не попав. Кирило відскочив, а Діма встиг закрити решітку, так що я «познайомився» з решіткою ближче. Судячи з хрусту кісток – надто близько. Завив, відчуваючи, як від болю паморочиться голова, а груди наче розриває скаже серце.

— Може Михайла позвати? – коментує Кирило, таким тоном, наче йому мене шкода.

Себе б пожалів, сам йому дупу наб'ю, як і решті, коли виберусь! Нашли собі забаву: мене в клітці, як якусь скажену тварину закривати! Злість придала сили, та коли погляд опустився на власні руки, які насправді були лапами, захотілось тільки вити. Тож я завив, зі всім відчаєм, на який був спроможний примітивний мозок звіра.

— Вовчий божок, та що ж це коїться?! – лається все той же Кирило, поки я повертаюсь на бік і буквально зализую рани.

— Іди за Михайлом, — наче підписує мені вирок Діма.

Запах Кирила пропадає, на фоні сирості та затхлості він здавався яскравою плямою серед чорноти. Навіть Діма не пахнув так сильно, на оборот, його звір ніяк не проявлявся. Наче його уже немає, як і мого. Пустота лякає, вона породжує думки, від яких навіть дихати тяжко. Тож я жадібно вдихаю повітря, майже задихаючись, поки мій друг опускається на підлогу поруч, але за решіткою. Він не говорить нічого, та нам це не потрібно. Ми наче сторони двох крайностей, причина яким чи то провина, чи то дівчина. Його ледь тепла долонь накриває мою голову, наче придаючи сили. Підтримка якій не потрібні слова, та він каже їх.

— Не картай себе так, поки вона жива, все можна виправити.

Не розумію цих слів, тому що причина мого стану явно не вона. Все це мої думки, що отруюють мене. Бажання, яким я ніколи не дам виконатись і мрії, які роз'їдають нутро своєю нереальністю.

Недавно мені снився сон, наче я сидів на маленькій кухні нашої столичної квартири. Мама заварювала чай, говорячи, що батько скоро вернеться з роботи. Її посмішка освітлювала всю темряву цього світу. У мене навіть виникла думка, що я не пам'ятаю, коли вона хоч раз так усміхалась в реальному житті. Вона ніколи не чекала його з посмішкою. Її очі були заплакані, пусті. Сповненні болю і розчарування, від них різало десь в районі серця. Цей погляд важко забути, він виникає в голові кожен раз, коли я намагаюсь пригадати, як вона виглядала. Він приліпився до неї, застряг в моїх спогадах так, що я не пам'ятаю її інакшою.

Вона взяла мої руки у свої — крижані, наче у мертвої. З такими довгими та тендітними пальцями, як у піаністки. Мама завжди виглядала такою красивою, тендітною та крихкою, що упаде від любого пориву вітру. Таких жінок носять на руках, їм співають серенади та признаються в коханні. Ними захоплюються, наче музою і ставлять сенсом власного життя. Сумніваюсь, що батько робив для неї хоч щось з цього. Його життям керував тільки страх і ненависть. Страх втратити контроль над матір'ю, мною, чи своїм бізнесом. І ненависть до всього, що не вкладається в його представлення про світ. Я ніколи не думав, що колись зрозумію його, та насправді весь час вподобався йому. Настільки, що став для себе гіршим, чим звір, забравши у мене все. Ми з ним однаково огидні.

Коли ж я вирвав руки з її таких тендітних пальців, світло зникло, лишилась тільки темрява і пустота. Вона лякала і водночас дарувала спокій та забуття. Мені здавалось, що саме це мені й потрібно, поки моїх рук не торкнулись інші: теплі, з маленькими пухлими пальчиками, шершавими на дотик. В них не було нічого красивого. В ній не було нічого красивого, чи тендітного. Вона була зовсім не подібна на мою матір. І в той же момент, в ній було все, що мені так хотілось. Теплота. Підтримка. А в погляді тьмяних бірюзових очей наче читалось: як би сильно я все не псував, вона все одно буде на моєму боці. Це лякало. Те, як вона була готова на все ради мене. Навіть переступити через себе і пробачити те, що нікому пробачати не можна. Напевне мама була такою ж, поки він не зламав її. Менш за все мені хотілось повторити його помилки. Тож я відступився, попросив пробачення, поки все моє нутро було проти цього. Звір, чи те що від нього лишилось, розривав мене на шматки. Адже ми обоє знали: я не зможу просто відпустити, ніщо не заставить мене відступити. Окрім страху і ненависті. Страху знову причинити їй біль. Ненависті до себе, за свою слабкість, що не дає її просто дати їй спокій. Всі мої слова брехня, всі обіцянки – просто казка. І мій стан це доказує: я втрачаю власну людяність, все, що хотів завжди контролювати, все що хотів мати. Я втрачаю себе і втрачаю її.