Розділ 10. Лялька

Дарина Люта

осінь 2012 року

Боляче, мені так боляче. Чому? Точно, мене машина збила, потім та маніячка відвезла в замок ляльки Барбі й там я побачила Івана. Боже, його ж там ледь не побили! А потім… Що було потім? Дуже боляче, голова паморочиться. На силу розплющила очі й усе поплило, та ще й світло світить прямо в очі. Попробувала прикрити лице від нього рукою, та ця дія викликала тільки якийсь пекельний біль в районі плеча. Не стримавшись  я застогнала, намагаючись хоч відвернути голову від яскравого світла.

– Боже, вона прокинулася! – закричала та сама маніячка перелякавши мене мало не до серцевого нападу. Потім тихіше звернулась до когось: – Бачиш, з нею все добре, йди геть, швидко!

Який у неї шепіт гучний і голос противний, як скрип по склу.

– Де я? – запитала, коли десь недалеко зачинилися двері, і цей незначний звук викликав жахливий дзвін у вухах.

Перед очима все ще пливло, було важко хоч щось розібрати, крім клятої яскравої лампи, тож я мружилась. Пахне чимось медичним, аж в носі щипає від запаху.

– Усе добре, Дарино, ти в нас удома, – сказав чоловічий голос, так що я від страху здригнулась.  Насилу змогла розгледіти невисокого чоловіка в білому халаті поверх сірого костюму. Він був сивий, що не дивно, з такою-то дружиною! Але очі в нього добрі, мудрі, такі сумно блакитні, в павутинці зморшок. У них з Місис Тактовність доволі велика різниця в віці, років десять, а то і більше. В його руці шприц, сказавши, що укол поможе мені з болем, він щось вколов мені. Ліва рука пульсувала і горіла вогнем, при цьому я зовсім не могла нею поворухнути. А коли намагалася, плече віддавало ще більшим болем, так що у мене не було вибору, як прийняти його допомогу. На мене світила лампа, як у лікарнях велика й кругла, а сама я лежала на операційному столі, поруч на столі розставлені медичні інструменти. А раптом я мала рацію, і вони справді маніяки?! Хто при здоровому глузді влаштує операційну у себе вдома?

– Даринко, будь розумницею, потерпи, – сказав лікар, поправляючи рукавички.

– Що? – злякано перепитала.

– Не хвилюйся, люба, я буду поруч, – Місис Тактовність взяла мене за здорову руку, яку я не змогла вирвати.

– У тебе вивихнуте плече. Мені доведеться його вправити, – чоловік поклав руку мені на хворе плече, а другою стиснув зап'ястя, від цього я навіть скрикнула і заплакала. – Буде трохи боляче.

– Ні, ні, ні! Ні! – закричала в агонії, без шансу вирватись. Ззаду щось бахнуло, почувся жахливий рев, лікар смикнув мене за руку. Стало нестерпно боляче, щось велике й волохате торкнулося обличчя, і настала блаженна темрява.

***

– Даринко, ти уже прокинулася? – запитала Місис Тактовність, поки її чоловік махав перед моїм носом смердючою ватою на пінцеті.

У носі засвербіло від запаху, так що я замотала головою пчихаючи. Той укол, що мені дали раніше, нарешті подіяв, і замість болі відчувала тільки сонливість і величезну втому.

– Як себе почуваєш? – запитав десь рядом лікар.

– Як труп, – перед очима все ще пливло, але мені вже було краще. Маніячка і чоловік нервово посміялись, наче ці слова були не далеко від істини. Рука оніміла, мені зробили тугу пов'язку і наклали бандаж. Навіть не намагалась нею ворушити, надто страшно.

– І довго його носити? – спитала про бандаж, нервово оглядаючи безвільну руку.

– Тижнів зо три-чотири, якщо все буде добре, – чоловік зняв медичну маску, виявилося, що в нього все ще чорні вуса, що разом із сивим волоссям виглядало доволі смішно.

Мені навіть стало його шкода, посміхався він цілком добродушно. Від посмішки його дружини – Місис Тактовність, мені було моторошно. Вона так і сяяла біля мене, це лякало.

– Ви чого так радієте? – злобно прошипіла до неї.

– Ну, я ... – зніяковіла Місис Тактовність, шукаючи підтримки поглядом у чоловіка.

– Моє ім'я Михайло Дем’янів, – представився лікар, він обійняв збентежену дружину. – А ця галаслива жінка, моя дружина Марго.

– Де Іван? – вони моє ім'я і так знають, а доля брата мене хвилює більше.

– Він тут, я зараз покличу, – Марго скористалася приводом, щоб втекти від мого гнівного погляду.

Вийшла через одну з двох дверей із кімнати й мені навіть дихати стало легше. Насилу сіла на столі, при цьому всіляко уникаючи допомоги лікаря. Ця кімната була більшою за нашу квартиру, обладнана повністю як операційна в лікарні, що мимоволі повертало думки про сімейку маніяків. В яку халепу я потрапила по власній дурості? Якби не брат, я б серйозно подумала над тим, щоб втікти від цих потенційних маніяків.

– А що трапилося? – спитала у чоловіка, спостерігаючи як він прибирає інструменти. – Я пам’ятаю тільки як ваша дружина збила мене на машині, а потім Іван і…

– Боюсь, я точно не можу дати відповідь, що натворили тут ці вовчата поки мене не було, – він якось зніяковів, доброзичливо мені посміхаючись.

– Так ви ... – відповідного слова я не змогла знайти, але мене й так зрозуміли.

– Так, ми зграя твого брата, – доброзичливо посміхнувся чоловік і додав тепло, дивлячись мені в очі, – але найголовніше – ми його сім'я.