14. 1

— Це неможливо! — гаркає Рагнар, і звук його голосу вібрує в самому камені стін. — Ти була порожньою! У тебе не було звіра!

Він важко дихає, вчепившись у край столу так, що дерево починає тріщати. Його погляд — це суміш люті та справжнього заціпеніння. У вовків це непорушне правило: звіра в самиці пробуджує її обранець. Це інтимний, сакральний момент першого визнання. Або ж... або звіра розбиває чужа кров і чужа жорстокість.

— Хто?! — він раптом робить ривок вперед, забуваючи про розірвані груди. — Хто це зробив, Айло? Хто торкнувся твого єства так, що вона подала голос? Бйорн? Хтось із цих виродків у плащах?

Він майже задихається від ревнощів — диких, первісних ревнощів самця, який відчув запах іншого впливу на своїй парі. Для нього це не просто пробудження магії, це зрада на рівні ДНК. Він відчуває мою вовчицю — холодну, чужу, зовсім не схожу на ту піддатливу істоту, яку він очікував побачити.

— Ніхто, Рагнаре, — відповідаю я, зупиняючись у дверях. Я не відчуваю потреби принижувати його, але й виправдовуватися не збираюся. — Жоден вовк не торкався моєї душі.

— Брешеш! Звір не прокидається сам по собі! Його викликає сила іншого!

— Тоді, можливо, це була смерть, — я повертаю голову, дивлячись на нього з якимось дивним спокоєм. — Коли ти кинув мене в ті стоки, коли я вмирала від інфекції та холоду, вона прокинулася, щоб не дати мені зникнути. Вона народилася з твоєї жорстокості, а не з твоєї любові.

Рагнар завмирає, ніби я вдарила його мечем під дих. Це усвідомлення б'є по ньому сильніше за магію чорнокнижників. Він хотів бути тим, хто дасть мені силу, але виявився тим, хто змусив мене знайти її в темряві, щоб вижити всупереч йому.

Його вовк усередині біснується, він хоче загарбати, приборкати цю нову, незнайому вовчицю, але вона лише холодно дивиться на нього моїми очима. Вона не визнає його права на цей момент.

— Ти не вийдеш звідси, поки не назвеш ім'я! — Рагнар робить неможливе: він зривається зі столу, ігноруючи криваві плями, що миттєво проступають крізь бинти.

Він перехоплює мене біля самих дверей, втискаючи спиною в холодне дерево. Його обличчя — маска люті, очі горять так, ніби в них плавиться золото.

— Хто спав з тобою, Айло? — він шипить це мені в самі губи, і я відчуваю, як його тіло дрижить від напруги. — Хто розбудив твою суку? Я вирву йому серце і змушу тебе його з’їсти. Ти моя істинна! Жоден самець не мав права торкатися того, що належить мені за правом крові. Я знайду його. Я вб’ю обох, якщо доведеться, але я випалю цей чужий слід з твоєї душі!

Його пальці впиваються в мої плечі, він шукає в моїх очах бодай тінь провини, страху чи чужого імені. Але моя вовчиця всередині лише спокійно спостерігає за його істерикою. Вона не боїться. І це бісить його ще більше.

Раптом він затихає. Його погляд змінюється — з дикого вовка він перетворюється на розважливого Альфу. Він різко відпускає мої плечі й штовхає двері трапезної так, що вони вдаряються об стіни.

— Бйорне! Усіх сюди! — його голос гримить на весь монастир, не лишаючи сумнівів: Альфа повернувся.

Воїни, які юрмилися в коридорі, завалюються всередину, миттєво шикуючись перед ним. Навіть поранені витягуються в струнку. Настоятелька Ола застигає в кутку, бліда, як привид.

Рагнар кладе свою важку, закривавлену руку мені на потилицю, притискаючи до свого боку. Це не обійми. Це демонстрація власності.

— Слухайте всі! — Рагнар дивиться на своїх бійців, і в його голосі більше немає слабкості. — Відсьогодні Айла переходить під моє особисте покровительство. Вона більше не в’язень і не черниця. Вона — Верховний Цілитель клану Чорної Скелі.

Серед воїнів прокочується шепіт, але Рагнар придушує його одним поглядом.

— Вона врятувала мене. Вона врятувала Бйорна. Вона володіє знаннями, яких немає у ваших травників. Будь-хто, хто посміє глянути на неї криво, образити словом чи жестом — матиме справу зі мною особисто. Вона — найцінніший скарб нашого клану. Моя права рука.

Він нахиляється до мого вуха, і хоча його слова звучать як нагорода, я відчуваю, як на моїй шиї затягується зашморг.

— Тепер ти нікуди не втечеш, Айло, — шепоче він так тихо, що чую тільки я. — Ти хотіла бути корисною? Ти хотіла поваги? Ти її отримала. Ти тепер під таким наглядом, про який у своїй камері й мріяти не могла. Я не відпущу тебе ні на крок, поки не витягну з твоєї вовчиці правду. Ти — у моїй зграї. Назавжди.

Я дивлюся на воїнів, які тепер схиляють голови переді мною, і розумію: це і є справжня вовча пастка. Він не кинув мене в підземелля — він зробив мене золотою ланкою свого ланцюга. Він вивів мене на світло тільки для того, щоб краще бачити кожен мій крок. І тепер кожен вовк у цій залі — це мої очі, мої вуха... і мої конвоїри.

Бйорн дивиться на мене з натовпу, і в його очах я бачу не повагу, а торжество. Він знає: Альфа не пробачає таємниць. Він просто вибирає зручний момент, щоб розкрити їх разом із грудною кліткою.