13. 1

Світанок пробивається крізь вузькі вікна трапезної брудним, сірим мазком. Повітря за ніч застоялося, просочилося залізом та гаром. Я йду повільно, кожен крок віддає глухим болем у спині, але всередині — порожнеча. Той крижаний спокій, що врятував мені життя вночі, лишив по собі дивний осад, схожий на попіл.

Біля входу воїни розступаються переді мною миттєво. Вони більше не перешіптуються і не зухвалять. Вони мовчать, опускаючи очі. Для них я тепер — та, що «порпалася в нутрощах Альфи».

Рагнар уже при тямі. Його прив’язали на совість: товсті шкіряні ремені впиваються в напружені м’язи. Його груди, щільно забинтовані поверх моїх швів, здіймаються важко й нерівно. На лобі виступив піт, але погляд… погляд уже гострий і притомний.

— О, прийшла наша різниця, — хрипко жартує один із молодих вовків у кутку, намагаючись розрядити тишу. — Альфо, вона тебе розпластала як зайця на рожні. Я думав, виверне навиворіт.

— Геть усі, — голос Рагнара слабкий, але в ньому стільки сили, що воїн миттєво замовкає. — Усі. За двері.

Бйорн, який сидів на лаві поруч, підводиться останній. Він кидає на мене швидкий, похмурий погляд і мовчки виходить, зачиняючи за собою важку стулку.

Ми залишаємося одні. Тільки тріск догоряючих свічок та його хрипкий подих.

— Що ти зі мною зробила, Айло? — він дивиться на мене так, ніби намагається розірвати мою оболонку й зазирнути всередину.

Я підходжу ближче, беру зі столу чисту ганчірку і змочую її водою. Обережно витираю піт з його чола. Мої пальці торкаються його шкіри — гарячої, живої. Раніше від такого дотику в мене б перехопило подих. Раніше істинний зв'язок ударив би по нервах солодким болем, змушуючи серце вистрибувати з грудей.

Але зараз... нічого.

Я дивлюся на нього і бачу красивого чоловіка. Широкі плечі, вольове підборіддя, золотисті іскри в зіницях. Він справді величний у своїй силі. Але той непереборний магнетизм, та дика тяга, що робила мене його рабинею на рівні інстинктів, зникла. Ніби між нами напнули товсту запону з сірого оксамиту або затягнули все патиною, через яку не проходить світло.

— Я врятувала тобі життя, — відповідаю я спокійно, не припиняючи своєї роботи. — Твої цілителі здалися.

— Звідки?! — він раптом перехоплює мою руку. Ремені натягуються до тріскоту. — Звідки ці знання, Айло? Та Айла знала тільки назви найкращих кравців Срібного Озера. Вона знала, як кокетувати з коханцями за спиною батька і які прикраси пасують до її очей. Вона була балуваним дівчиськом, яке зомліло б від вигляду сирого м’яса, не те що від розрізаних грудей.

Він стискає моє зап’ястя сильніше.

— Хто ти? Що в тебе вселилося в цих підземеллях?

Я мовчу. Я не збираюся виправдовуватися чи вигадувати казки про раптове осяяння. Я просто дивлюся на його руку на своєму зап’ясті. Раніше цей жест здався б мені актом домінування. Тепер це просто фізичний контакт. Неприємний, але не більше.

— Тобі варто берегти сили, Рагнаре, — кажу я, вивільняючи руку. Моя хватка виявляється несподівано твердою. — Твій вовк ще слабкий. А знання… вони завжди були поруч. Просто ти бачив у мені лише те, що хотів бачити.

Я розвертаюся, щоб піти, але зупиняюся на порозі.

— І ще одне. Не намагайся шукати в мені ту дівчину зі Срібного Озера. Її більше немає. Вона справді померла в тих стоках, куди ти її відправив.