12.1

Світло факелів боляче ріже очі, коли я розплющую їх. Наді мною схилилися черниці, їхні обличчя — розмиті білі плями на тлі сірого каменя. Мене трясуть за плечі, щось кричать, але звуки долітають, ніби крізь товщу води.

— Айло! Прокинься! Вони повернулися! — голос Марти зривається на істерику. — Магістри кинули останній резерв. На мурах справжнє пекло!

Я намагаюся підвестися, але раптом… світ зникає. У грудях вибухає такий біль, що я складаюся навпіл, хапаючи ротом повітря. Це не мій біль. Це крижаний, порожній холод, що розливається там, де має бути тепло істинного зв’язку. Я відчуваю, як нитка, що з’єднує мене з Рагнаром, натягується до межі й починає тріщати, стаючи тонкою, як павутинка.

Він помирає. Життя витікає з нього чорним потоком, і я відчуваю це кожною клітиною свого тіла.

— Де він?! — я вириваюся з рук черниць, ледь не падаючи з ліжка.

— Його несуть у трапезну! — кричить Настоятелька, з’являючись у дверях. — Айло, швидше! Витратили всі запаси, всі амулети зцілення порожні, цілителі лежать без тями. Бйорн живий завдяки тобі, тепер вони чекають на диво для Альфи!

Я мчу коридорами, босоніж по холодних плитах, не відчуваючи під собою ніг. У голові — хаос. «Тиск, очищення, шов» — повторюю я, як мантру, але пальці тремтять так, що я не можу стиснути кулак.

Трапезна зустрічає мене запахом смерті й паленої плоті. На центральному столі, серед розкиданих амулетів, що вже не світяться, лежить він. Рагнар не схожий на того непереможного звіра, яким був годину тому. Його груди посічені магічними розрядами, а біля серця зяє рана, з якої пульсує густа, майже чорна кров.

Навколо столу — мертва тиша. Воїни клану відступили, даючи мені дорогу. Вони дивляться на мене з надією, яка зараз здається мені найважчим вантажем у світі.

Я підхожу ближче. Брудні руки, залита кров’ю роба… Я дивлюся на його обличчя — бліде, з загостреними рисами, із залишками тієї дикої владності, яка колись мене так лякала. І раптом розумію: я не можу.

Мої знання, мої курси, моя холодна логіка — все це розсипається в прах. Перед очима все пливе від сліз. Одне діло — різати Бйорна, до якого я не відчувала нічого, крім огиди. Зовсім інше — встромити ніж у людину, чия душа сплетена з моєю. Чиє серце я відчуваю так чітко, що мені здається, ніби я ріжу власне.

— Я не зможу... — шепочу я, відступаючи назад. — Мої руки... я схиблю. Я вб’ю його.

Я дивлюся на голку в своїх руках. Вона важить тонну. Страх припуститися помилки, страх того, що останнє, що він відчує, буде мій ніж, паралізує мене.

— Айло! — Бйорн, блідий і перебинтований, хапає мене за плече, примушуючи дивитися на Рагнара. — Подивися на нього! Він тримався тільки тому, що знав — ти там, у безпеці. Якщо ти зараз не візьмеш себе в руки, він піде до Матері. І ми всі підемо за ним.

Я дивлюся на Рагнара. Його губи ледь помітно ворухнулися. Через зв’язок до мене долинає останній, слабкий імпульс: не наказ, не лють, а дике, відчайдушне бажання просто ще раз почути мій подих поруч.

Це б’є мене сильніше за будь-яке закляття. Емоції нікуди не зникають, але десь глибоко всередині, під страхом і коханням, прокидається та сама «Тінь». Вона не дає магії, але вона дає крижану ясність.

Я витираю сльози закривавленим рукавом.

— Спирт. Багато спирту, — мій голос стає чужим, низьким і різким. — Тримайте його. Якщо він смикнеться, коли я розкрию грудну клітку — ми програли.

Я заплющую очі на секунду, роблю глибокий вдих і беру ніж. Кохання — це слабкість, але сьогодні воно стане моєю силою. Бо я не дозволю смерті забрати те, що належить мені.