11.1

Архів перетворюється на м’ясорубку. Рагнар у формі напіввовка — вихор із кігтів, іклів та сталі. Він не просто б’ється, він нищить. Його рухи настільки швидкі, що око ледь встигає стежити за спалахами його меча. Кожен удар відтинає кінцівки, трощить кістяні маски, розбризкує чорну, як дьоготь, кров магістрів по стародавніх пергаментах.

Я стою позаду нього, притиснута до обгорілого стелажа. Поруч зі мною, заціпенівши від жаху, збилися в купу жінки. Ми дивимося на цей танець смерті, і я відчуваю, як усередині мене все стискається від дикої суміші полегшення та нового, незнайомого страху.

У проломі дверей з’являються ще троє чорнокнижників. Вони діють злагоджено. Поки двоє створюють магічний бар’єр, третій, з довгим посохом, що світиться мерзотним зеленим світлом, шепоче закляття.

Рагнар кидається на них, але стикається з невидимою стіною. Енергія відштовхує його, змушуючи важко приземлитися на коліно. Магістр із посохом користується моментом. Зелений промінь, схожий на змію, виривається з набалдашника і впивається Рагнару прямо в плече, там, де обладунок пошкоджено.

Я бачу, як тканина його роби моментально обвуглюється, а шкіра під нею починає тріскатися й чорніти. Це не просто опік, це прокляття розкладу.

— Рагнаре! — кричу я, і цей крик виривається з самих глибин моєї суті.

Страх. Справжній, паралізуючий страх за нього пронизує мене, наче електричний розряд. Це не логічно. Це не має сенсу. Цей чоловік прирік мене на муки. Але зараз, коли я бачу, як він здригається від болю, захищаючи мене, щось у моєму сприйнятті світу зсувається. Істинний зв'язок між нами, який я так намагалася ігнорувати, зараз пульсує, як оголений нерв, транслюючи мені його біль.

Рагнар хрипко рикає. Він піднімає голову, і його золоті очі на мить знаходять мої. В них немає слабкості, лише дика, первісна впертість.

— Назад, Айло! — випльовує він разом із кров’ю.

Він хапається рукою за обпечене плече. Я заплющую очі, очікуючи, що його рука зараз просто відвалиться. Але коли я розплющую їх знову, то бачу диво. Його вовча регенерація, підсилена статусом Альфи та люттю бою, починає працювати на повну силу. Чорнота на шкірі зникає, м'язи зростаються прямо на очах, нова шкіра затягує рану, виштовхуючи залишки прокляття. Це виглядає болісно, неприродно швидко, але за лічені секунди його плече знову стає цілим, лише шрам нагадує про те, що тут щойно була смертельна рана.

Це видовище заворожує і лякає одночасно. Він не просто вовк. Він машина для виживання.

Рагнар знову кидається в бій. Його регенерація дає йому перевагу — він може дозволити собі бути безглуздо відважним. Він приймає удари на себе, щоб дістатися до горла ворога. Він рве магічний бар’єр голими руками, ігноруючи іскри, що обпікають пальці.

Ззовні долинає виття. Це його загін. Його вовки пробилися крізь зовнішній периметр і тепер вирізають залишки чорнокнижників у дворі. Архів наповнюється його бійцями. Вони діють чітко, добиваючи тих, кого Рагнар встиг тільки поранити.

Останній магістр, той, що з посохом, намагається втекти через пролом у стелі. Рагнар одним стрибком наздоганяє його, хапає за горло і з силою швиряє об стіну. Хрускіт кісток обриває останнє закляття.

Все стихає. Лише важке дихання вовків та тихий плач жінок порушують тишу.

Рагнар стоїть посеред руїн архіву. Він напівголий, вкритий шаром пилу, бруду та крові — своєї та чужої. Його вовча іпостась повільно відступає, кігті втягуються, але очі все ще горять небезпечним золотом.

Він обертається до мене. Повільно, важко ступаючи, підходить ближче. Його присутність заповнює весь простір, витісняючи запах гару запахом звіра та заліза.

Я стою, затамувавши подих. Моє серце все ще калатає, відлунюючи той страх, який я відчула, коли його поранили. Я дивлюся на його ціле плече, на рубці на його тілі, і розумію — облога закінчилася.