10. 1

Ніч липка і холодна, вона просочується крізь шпарини вежі, приносячи з собою запах попелу та металевий присмак чужої смерті. Я не хочу помирати. Ця думка пульсує в моїх скронях ритмічно й болюче. Я не для того пройшла через приниження, стоки й срібну голку, щоб стати безіменним трупом у рові цього забутого Місяцем монастиря. Моя жага життя зараз набагато сильніша за будь-який магічний блок.

Я помічаю рух у дворі випадково, коли виглядаю з вікна архіву, щоб ковтнути повітря. Бйорн. Він не на стінах. Він у тіні господарського двору, і його люди гарячково пакують в’ючні сумки. Вони завантажують ящики з моїми артефактами — тими самими, які мали захистити периметр.

Він тікає.

Холодна лють витісняє втому. Якщо він піде, нас виріжуть за лічені хвилини. Я кидаюся вниз сходами, перестрибуючи через сходинки, серце калатає об ребра, як спійманий птах. Я маю зупинити його. Не магією, якої в мене немає, а єдиною зброєю, що залишилася — його власним страхом перед Альфою.

Задні ворота монастиря, приховані в тіні скелі, риплять від поривів крижаного вітру. Бйорн уже в сідлі. Його загін — двадцять добірних воїнів — мовчки чекає наказу. Вони збираються піти таємною стежкою, залишивши монастир із його сотнею жінок як криваву приманку для Магістрів Порожнечі.

— Далеко зібрався, Бйорне? — мій голос лунає сухо й чітко, перекриваючи свист вітру.

Я стою біля виходу з голуб’ятні, міцно стискаючи в руках порожню клітку. Поруч зі мною, важко дихаючи, завмирає Матір Ола. Вона виглядає розгубленою, її колись владний погляд метляється між мною та озброєними вершниками.

Бйорн озирається, його обличчя скривлюється від роздратування. — Забирайся з дороги, Айло. Ви все одно приречені. Альтійці прорвуть зовнішній периметр за годину. Я врятую хоча б воїнів та артефакти для Рагнара.

— Для Рагнара? — я роблю крок вперед, виходячи на світло смолоскипів. — Чи для власного спасіння? Бо Рагнар прийде сюди. Рано чи пізно, він стоятиме на цьому попелищі.

— Його тут немає! — гаркає Бйорн. — Він не дізнається, як саме впала ця діра.

— Дізнається. П’ять хвилин тому я випускаю трьох поштових голубів, — я спокійно вказую на порожню клітку. — Але це не звичайні птахи, Бйорне. У кожного з них у лапах — маленька капсула з ефірним записом. Ти ж знаєш, як я працюю з кристалами. Я записую твою вчорашню «пропозицію» мені в майстерні. І твій сьогоднішній наказ про відступ.

Бйорн блідне так, що це видно навіть у сутінках. Його коні занепокоєно іржуть.

— Ти блефуєш, порожня суко, — прошипів він, хапаючись за меч. — У тебе немає магії, щоб зробити такий запис.

— Магії — немає. Але є закони резонансу, — я витримую його погляд, не кліпнувши. — Кристали в амулетах «пам'ятають» вібрації голосу, якщо знати, як їх налаштувати. Матір Ола бачить, як я відправляю птахів. Один летить до Чорної Скелі. Другий — до Ради Старійшин. Третій — до кордону, прямо до рук Рагнара.

Я брешу. Голуби звичайні, а капсули порожні. У мене немає часу на такі складні маніпуляції. Але я знаю — Бйорн не ризикне перевіряти. Для нього магія, яку він не розуміє, завжди підозріла. А я за ці дні в архіві заслужила репутацію жінки, яка бачить механіку світу наскрізь.

— Якщо ти зараз ідеш, — продовжую я, звертаючись уже не тільки до нього, а й до його воїнів, — Рагнар отримує не просто звістку про поразку. Він отримує доказ вашого дезертирства. Суд Старійшин позбавляє вас імен. Ваші сім’ї будуть вигнані. Ви станете падальщиками без клану. Гріхопадіння Бйорна стане вашим спільним тавром.

Воїни за спиною Бйорна перезираються. Навіть найвідданіші йому чоловіки не хочуть закінчити життя як «безрідні».

— Ти хочеш, щоб ми тут подохли? — Бйорн подається вперед у сідлі.

— Я хочу, щоб ти розвернув коней і вивів своїх людей на стіни! — я підвищую голос, і в ньому вперше лунає метал лідера. — У нас є амулети. У нас є стратегічна висота. Якщо ми протримаємося, Рагнар встигне. Ти можеш повернутися до нього героєм, який врятував монастир і жінок, або здохнути як боягуз у лісах. Вибирай.

Бйорн важко дихає. Його вовк рветься назовні, він хоче вбивати, хоче втекти, але страх перед ганьбою сильніший. Він повільно розвертає коня.

— Розвантажуйте ящики! — гаркає він своїм людям. — Усі на стіни! Якщо ця жінка помилилася і допомога не прийде… я сам здеру з неї шкіру.

Я стою й дивлюся, як вони повертаються до оборони. План спрацював, але ціною стала велика брехня. У мене немає записів. У мене є лише блиф і кілька днів часу, який треба вигризти у смерті.

Я обертаюся до Настоятельки. Вона дивиться на мене так, ніби бачить вперше. — Тепер ти ведеш, Айло, — шепоче вона. — Кажи, що робити далі.

Я дивлюся на заграву пожеж. — Нам треба більше амулетів. І нам треба забарикадувати бібліотеку. Це наше останнє коло.