9.1

Майстерня нагадувала розтривожений вулик. Трапезні столи зсунули в довгі ряди, заваливши їх мідним дротом, оправками та ящиками з накопичувальними кристалами. Бйорн не дав нам часу на підготовку — він просто вказав на купи брухту й наказав «робити щось робоче».

Я сиділа над першим «Відлунням». Це був важкий диск із низькоякісного заліза, в центрі якого зяяла порожнеча для енергетичного ядра. Моє завдання було ювелірним: прокласти магічні канали від гнізда до країв, щоб амулет міг вловити вібрацію ворожих заклять і дати сигнал воїнам.

Пальці німіли. Мідний дріт був жорстким, він різав шкіру, а кристали, що лежали поруч, постійно «фонили», викликаючи нападами нудоту.

— Айло, цей не закривається! — Марта штовхнула в мій бік черговий артефакт. Її обличчя було заляпане машинним маслом та сажею. — Пружина не тримає магічний потік, він іскрить.

Я взяла інструмент і придивилася до механізму. Проблема була не в пружині. Вузол, який мав розподіляти енергію, був розташований занадто близько до ізолюючої пластини. У книзі Сестри Агати це називалося «духовною пробкою», але я бачила в цьому звичайне коротке замикання.

— Дай сюди, — я обережно підчепила тонкий срібний волосок всередині диска.

Мої руки діяли майже автономно. Я не використовувала магію — її в мене не було. Я використовувала логіку. Згадуючи схеми з таємної книги про будову каналів, я почала змінювати кут нахилу провідників. Я не робила амулет «своїм» або «зброєю». Я просто робила його кращим. Стабільнішим. Так, щоб він не вибухнув у руках вовка, коли той вийде за мури.

Бйорн пройшовся рядами, його важкі кроки змушували інструменти на столах підстрибувати. Він зупинився за моєю спиною. Я відчула запах диму та звіра.

— Чому вони працюють у тебе, а у Брунгільди — димлять? — гаркнув він, дивлячись на готову стопку амулетів на моєму краю столу.

Я не підвела голови, продовжуючи закручувати мідну нитку навколо кристала. — Тому що Брунгільда намагається заштовхати магію силою. А я даю їй шлях. Кристали реагують на тиск. Якщо перетиснути — вони тріснуть.

Бйорн узяв один з моїх амулетів. Його величезні пальці обережно торкнулися металу. Диск тихо загудів, налаштовуючись на його вовчу природу. Звук був чистим, рівним.

— Продовжуй, — сухо кинув він. — Нам потрібно ще дві сотні таких до світанку. Чорнокнижники вже почали зводити облогові вежі в низині.

Він пішов далі, а я відчула, як по спині стікає холодний піт. Кожен рух відгукувався пульсацією в місці проколу в хребті. Блок нікуди не подівся, він тиснув, обмежував, але тут, серед магічного заліза, я раптом помітила дивну річ.

Коли мої пальці торкалися активних кристалів, «Тінь» всередині мене, про яку писала книга потраплянок, ледь помітно ворушилася. Вона не давала сили, але вона давала розуміння. Я відчувала «мертві точки» в артефактах так само чітко, як лікар відчуває запалений вузол під шкірою.

Я взяла наступну оправу. За вікном знову спалахнуло — фіолетове заграва на мить осяяла майстерню, вихопивши з темряви втомлені, сірі обличчя жінок. Ми готувалися до облоги. Монастир Луни перетворювався на залізний замок, і кожен мій вузол, кожна виправлена помилка в цих грубих артефактах тепер ставала частиною стіни, що тримала нас між життям і Порожнечею.