7.1

Ответ Gemini

Тижні перетворилися на сіру, липку вервицю днів. Кожен ранок починався з одного й того ж: крижана вода, порожня каша і підземелля. Робота в стоках випивала з мене життя швидше, ніж будь-яка хвороба. Мої руки, колись ніжні й доглянуті, тепер були вкриті саднами та тріщинами, які не встигали загоюватися.

Але найгіршим був холод. Він пробирався під шкіру, оселявся в легенях і змушував спину ніти так, що іноді я просто не могла розігнутися, спираючись на брудну лопату.

Я аналізувала кожен свій крок, кожен вихід у двір. Втеча. Ця думка була єдиним, що не давало мені остаточно згаснути. Проте, вивчаючи територію, я швидко зрозуміла — монастир Луни збудований не для того, щоб з нього тікали. Високі мури були лише першою перешкодою. Справжня в'язниця починалася за ними.

Цей світ не був гостинним до самотніх жінок без магії. Навколо монастиря розкинулися праліси, де, за розповідями Марти, водилися скляні ворони — величезні птахи з пір'ям, гострим як бритва, що могли розірвати людину за хвилину. Але ще гіршими були тіньові повзуни — істоти, що не мали постійної форми й полювали на все, у чому текла тепла кров. Без захисту клану чи вовчої швидкості я стала б для них легкою вечерею ще до того, як сонце сіло б за горизонт.

Моя втеча була б самогубством. Принаймні зараз.

Одного ранку, коли я вже готувалася до звичного спуску в підземелля, наглядачка зупинила мене біля виходу. — Айло. За мною. До Настоятельки.

Серце тривожно стиснулося. Я знову перебрала в голові всі свої нічні читання. Невже знайшли скриньку?

Матір Ола сиділа у своєму кабінеті, такому ж холодному й кам'яному, як і вона сама. Вона довго мовчала, розглядаючи мої тремтячі руки.

— З сьогоднішнього дня ти більше не працюєш у нижніх ярусах, — вимовила вона сухо. — Тебе переводять на кухню. Будеш допомагати з випіканням хліба та підготовкою запасів.

Я заклякла. Кухня? Там було тепло. Там не було смердючої води. Це було майже помилування.

— Чому? — вирвалося в мене раніше, ніж я встигла подумати.

Настоятелька підвелася і підійшла до вікна, за яким вило зимове небо. — Не думай, що це через моє милосердя, — вона повернулася, і в її очах промайнуло щось схоже на зневагу. — Просто сьогодні вночі прибув гонець. За твоє «благополуччя» була внесена дуже щедра пожертва. Хтось хоче, щоб ти дожила до весни в дещо кращому стані, ніж обірвана каторжниця.

— Батько? — з надією запитала я.

Ола ледь помітно криво посміхнулася. — Твій батько зараз під наглядом Старійшин, Айло. Його рахунки заморожені. Ні, золото прийшло з клану Чорної Скелі. Без імені. Але печатка на мішку була зрозумілою.

Повітря в кабінеті раптом стало занадто густим. Рагнар.

Це було як ляпас. Він вигнав мене, він дозволив розірвати мої канали, він приїжджав, щоб поглузувати з мого безсилля… а тепер купує мені місце біля печі? Це не була доброта. Це було схоже на те, як господар дбає про те, щоб його улюблений мисливський пес не здох завчасно, навіть якщо він його більше не любить.

— Тепер іди, — обірвала мої думки Настоятелька. — І старайся не обпекти руки. Буде прикро, якщо таке дороге золото піде намарне.

Я вийшла з кабінету, відчуваючи дивну суміш полегшення та люті. Кухня давала мені шанс. Тепло допоможе моїй спині, а доступ до трав і коріння на продуктових складах дозволить мені почати експерименти з книги.

Але думка про Рагнара палила гірше за підземельний холод. Він знову втрутився. Знову показав, що я належу йому — навіть тут, у моєму особистому пеклі.

«Ти платиш за мій комфорт, Рагнаре?» — подумала я, стискаючи зуби. — «Добре. Я прийму цю допомогу. Я від'їмся, я загою рани й наберуся сил. Але не для того, щоб бути тобі вдячною. А для того, щоб одного дня стати настільки вільною, що твоє золото не зможе мене купити».