5.1

Ранок почався не зі світла, а з болю. Коли вдарив монастирський дзвін — важкий, мідний звук, що, здавалося, вдаряв прямо по оголених нервах, — я спробувала різко сісти. Спина відгукнулася таким гострим спалахом у районі попереку, що в очах попливли криваві плями. Я зціпила зуби, щоб не закричати.

Той прокол голкою… він залишив по собі не просто рану. Він залишив порожнечу. Раніше я відчувала світ як об'ємну картину, де кожен предмет мав свій магічний відгомін. Тепер я наче дивилася на чорно-біле фото через мутне скло. Світ став пласким. І дуже холодним.

Я повільно, сантиметр за сантиметром, спустила ноги на кам’яну підлогу. Сорочка, яку залишив Рагнар, була чистою, але вона здавалася чужою на моїй шкірі. Я вдягла грубу сіру сукню послушниці, яку мені кинули вчора ввечері, і вийшла з келії.

Коридори монастиря нагадували кишечник величезного кам’яного звіра. Вологі стіни, тьмяні смолоскипи й тиша, яку розрізав лише шурхіт десятків ніг. Жінки в сірому стікалися до трапезної.

Це була дивна зграя. Тут не було благочестивих черниць. Тут були ті, кого виштовхнули з кланів: вбивці, злодійки, божевільні та ті, хто, як і я, став незручним для Альфи. Вовчиці, яким обрізали ікла.

Трапезна була величезною залою з довгими грубими столами. Запахло кислою капустою та затхлим зерном. Я взяла свою миску з сірою кашею і сіла на край лави, намагаючись не привертати уваги. Але тиша навколо мене стала занадто гучною.

— Дивіться-но, — пролунав хрипкий голос праворуч. — Сама принцеса Срібного Озера вирішила поснідати з нами, покидьками.

Я повільно повернула голову. Навпроти мене сиділа жінка років тридцяти з рваною відмітиною на щоці — слід вовчого кігтя. Її очі дивилися з тією самою сумішшю огиди й цікавості, яку я бачила в гвардійця в тюрмі. Поруч з нею сиділа зовсім молоденька дівчина з порожнім поглядом і жінка з перебитими пальцями рук.

— Кажуть, Альфа Чорної Скелі особисто приїжджав вчора, — продовжувала жінка з рубцем, ігноруючи свою їжу. — Перевіряв, чи добре зачинені ворота? Чи, може, хотів подивитися, як його істинна пара дохне в кутку?

— Мене звати Айла, — сказала я, здивувавшись тому, наскільки твердо звучить мій голос. — І якщо ти хочеш щось сказати про Рагнара — кажи йому в обличчя. Тут його немає.

Жінка розсміялася — неприємно, гавкаюче. — Зубата. Хоча кажуть, що магічний канал тобі перебили вчора. Тепер ти просто шматок м’яса, як і ми. Я — Марта. А це, — вона кивнула на дівчину поруч, — Лія. Вона придушила свого малюка, бо він народився від чужинця. Клан не пробачив.

Я здригнулася. Кожна історія тут була просякнута кров’ю і болем. У кожної з цих жінок була своя безодня під ногами.

— Їж, принцесо, — Марта раптом підсунула мені шматок черствого хліба. — Сьогодні розподіл робіт. Матір-настоятелька любить новеньких. Вона дасть тобі щось таке, від чого твоя біла шкіра злізе клаптями. Якщо не будеш їсти — впадеш біля першого ж корита. А тих, хто падає, тут не піднімають. Їх просто виносять за мури.

Я подивилася на миску з кашею. Вона виглядала огидно. Але слова Марти влучили в ціль. Рагнар хотів, щоб я жила і мучилася. Мої вороги хотіли, щоб я зникла.

«Ні, — подумала я, зачерпнувши першу ложку. — Ви не отримаєте цієї радості».

Якщо я хочу довести правду, якщо я хочу колись знову подивитися в очі тому, хто мене зрадив, я маю бути сильнішою за цей камінь, за цей холод і за цей біль у спині. Магія була частиною Айли, але я — це не тільки магія. У своєму світі я виживала без вовчої крові та заклять. Виживу і тут.

Після сніданку нас вишикували на внутрішньому дворі. Матір-настоятелька Ола — жінка з обличчям, висіченим з граніту, — повільно проходила повз стрій.

— Лія — на пральню. Марта — на кухню. Сельма — на розчистку стаєнь.

Вона зупинилася переді мною. Її погляд ковзнув по моїй фігурі, затримавшись на спині, де під сукнею ховалася пов’язка після процедури.

— Айла, — вимовила вона, наче пробуючи ім'я на смак. — Колишня наречена Альфи. Тобі потрібна особлива праця, щоб вибити дурощі з голови. Підеш на нижні яруси. Там забився стік з пральні та кухонь. Треба вичистити його вручну. Там холодно, мокро і темно. Саме те, що треба для очищення душі.

По шерензі пройшов шепіт. Марта кинула на мене швидкий погляд, у якому промайнуло щось схоже на жалість. Нижні яруси були крижаними підземеллями, де вода стояла по коліна навіть влітку.

— Я зрозуміла, — відповіла я, випрямляючи спину, хоча кожен рух віддавав нудотним болем.

— Тоді йди. І не чекай, що хтось допоможе. Тут немає принцес. Тут є тільки грішниці.

Коли я йшла за конвоїром до сходах, що вели вниз, у сиру темряву, я відчувала на собі десятки поглядів. Вони чекали, що я зламаюся. Що я почну благати про милість або розплачуся.

Але всередині мене, там, де раніше жила золота іскра магії, тепер народжувалося щось інше. Холодне, міцне, як сталь. Я згадала обличчя Рагнара, коли він силою змушував мене їсти. Його ненависть стала моїм пальним.

Я виживу. Я вичищу ці стоки, я переживу цю зиму, я навчуся бути людиною в світі вовків. І одного дня я вийду з цих воріт. Не як тінь минулого, а як той, хто зажадає розплати.

Я зробила перший крок у темряву підземелля. Смердюча вода хлюпнула під ногами, пробираючи холодом до кісток. Я міцніше стиснула пальці в кулаки.

Починаємо.