4.1

— Думаєш, смерть — це так просто? — Рагнар різко відпускає моє обличчя, ніби торкнувся чогось нечистого. Його сміх звучить коротко й сухо, як тріск кістки. — Ти занадто легко хочеш відбутися, Айло.

Я дивлюся на нього, намагаючись сфокусувати погляд. У голові все ще паморочиться, але слова Рагнара пробиваються крізь лихоманку, як крижаний душ.

— Ти думала, це мій батько чи Старійшини змилостивилися над тобою? — він робить крок назад, міряючи тісну келію важкою ходою. — Ні. Це я просив їх не вбивати тебе. Я власноруч переконав раду, що попіл в ущелині — це занадто велика милість для зрадниці. Ти будеш жити. Ти будеш дихати цим сирим повітрям і щодня бачити перед очима обличчя двадцяти вовків, яких ти підставила під ножі. Ти будеш проклинати той день, коли народилася, і той день, коли вирішила зрадити мій клан.

Він розвертається до дверей і гримає по дереву кулаком. — Гей! Живо сюди!

У келію боязко зазирають дві сестри-черниці. Вони бліді, їхні руки тремтять під рясами.

— Вимити її. Переодягнути в чисте. І принести нормальну їжу, а не ці помиї, якими ви її годували, — наказує він таким тоном, що жінки ледь не падають на коліна. — Якщо вона помре від виснаження, я особисто зрівняю цей монастир із землею. Виконувати!

Наступну годину я пам'ятаю як у тумані. Мене пересаджують на стілець, миють теплою водою, яка здається обпікаючою після тижнів холоду. Одягають у чисту сорочку. Я мовчу. У мене просто немає сил чинити опір цій машині під назвою Рагнар.

Коли на стіл ставлять тарілку з гарячим бульйоном, Рагнар відсилає всіх і сідає навпроти. Він сам бере ложку.

— Їж, — коротко кидає він.

— Рагнаре, послухай… — починаю я, намагаючись зібрати думки докупи. — Я не…

— Стули пельку, — обриває він, і в його очах спалахує таке золото, що мені стає фізично важко дихати. — Я не приїхав слухати твої виправдання. Я знаю твій голос, Айло. Я знаю, як солодко ти вмієш брехати. Більше це не спрацює.

— Але листи… я не писала… — я роблю ще одну спробу, але він з гуркотом опускає ложку в тарілку.

— Я сказав: мовчи! — його голос зривається на низький рик. — Кожне твоє слово — це образа пам'яті моїх бійців. Просто ковтай цей суп і живи зі своїм соромом. Це все, що тобі залишилося.

Я стискаю губи. Горло стискає від образи й безсилля. Мене годують, як худобу, яку готують до довгої дороги, і при цьому забороняють навіть дихати в бік правди.

Рагнар сидить поруч, холодний і непохитний. Він особисто стежить за кожною ложкою, яку я проковтую. Його присутність тисне, заповнює собою весь простір, не даючи мені навіть шансу на спокій. Він хоче, щоб я жила. Не для щастя, не для прощення. А просто для того, щоб він міг бачити мою муку.

«Ну що ж, Рагнаре, — думаю я, дивлячись у свою тарілку. — Ти хочеш, щоб я жила? Я буду жити. Але не для того, щоб каятися в гріхах справжньої Айли. А для того, щоб побачити, як ти будеш гризти собі лікті, коли дізнаєшся правду».