2.1

Біле світло в очах поступово тьмяніє, перетворюючись на розмиті плями. Перше, що я відчуваю — це запах лаванди та чогось гострого, схожого на нашатир. Очі розплющуються важко, наче повіки склеїли клеєм.

Стеля. Дерев’яна, чиста стеля, а не вологі склепіння в’язниці. Під спиною — м’який матрац.

Жива. Господи, я жива.

Ця думка прошиває мозок, як електричний розряд. Я мимовільно вдихаю на повні груди й одразу ж заходжуся кашлем. У горлі наче піску насипали.

— Тихо, тихо, дитино, — поруч з’являється знахар. Той самий старий, що давав мені зілля. Він виглядає ще більш занепокоєним, ніж у камері. — Пий.

Він підносить до моїх губ кухоль з водою. Я п’ю жадібно, розхлюпуючи воду по підборіддю. Коли напад кашлю вщухає, я намагаюся піднятися на лікті, але тіло здається чужим, наче зробленим із вати.

— Що сталося? Камінь... я пройшла? — мій голос ледь чутний.

Старий зітхає і відставляє кухоль. Він дивиться на мене так, ніби я — складна математична задача, яку неможливо розв'язати.

— Ти жива, Айло. Це головне. Але ціна була високою. Твоя магія... вона вигоріла. Повністю. До останньої іскри.

Я завмираю. Намагаюся прислухатися до себе, знайти те дивне внутрішнє мерехтіння, яке я відчувала в тілі Айли ці три місяці. Нічого. Порожнеча. Наче всередині мене вимкнули світло.

— Що це значить? — шепочу я. — Вона повернеться?

— Я не знаю, — чесно каже знахар. — Я ніколи не бачив такого. Камінь Істини працює просто: він або спопеляє брехуна, або залишає чесну людину недоторканою. Він не має забирати силу. Те, що сталося з тобою... це не вкладається в жодні правила.

Я відкидаюся на подушки. Моя магія зникла. У світі вовчих кланів, де сила — це все, я тепер фактично каліка. Але з іншого боку — я не розсипалася попелом. Значить, Камінь не визнав мене винною? Чи навпаки, я так сильно «збрехала» своєю чужою душею, що механізм зламався?

— Де Альфа? І мій батько? — питаю я.

— Старійшини та Альфа Грімм зачинилися в залі рад, — знахар почав прибирати свої баночки. — Вони не знають, що з тобою робити. Ти — аномалія. Ти не померла, отже, формально ти не зрадниця. Але ти й не вийшла з кола правосуддя такою, як раніше. Батько твій вимагає негайного звільнення, а Грімм... Грімм сумнівається.

Я заплющую очі. Значить, підвішений стан. Я вже не в’язень, але ще й не вільна. Я — дівчина без магії в тілі, яке, можливо, вчинило злочин, якого я не пам’ятаю.

Цікаво, про що зараз думає Рагнар? Він бачив цей спалах. Він бачив, що я вижила. Чи здригнулося хоч щось у його вовчому серці, чи він тепер зневажає мене ще більше за мою слабкість?

— Тобі треба відпочивати, — каже знахар, прямуючи до виходу. — Варту біля дверей прибрали, але з замку тобі виходити заборонено. Поки що.

Двері тихо зачиняються. Я залишаюся наодинці з порожнечею всередині. Ну що ж, Айло. Ти жива. А з усім іншим будемо розбиратися по мірі надходження проблем. Перша з яких — як вижити в лігві вовків, будучи простою людиною.

Раптом світ знову вибухає болем. Але цього разу він не в голові й не в магії. Він нижче. Живіт скручує такою гострою судомою, що я не встигаю навіть зрозуміти, що відбувається, — з горла виривається хрипкий, надривний крик.

Двері розчиняються миттєво. Знахар забігає всередину, відкидаючи вбік сумку з травами.

— Айло! Що? Де болить? — він хапає мене за плечі, намагаючись вкласти назад на подушки.

Я не можу відповісти. Я просто хапаю ротом повітря, згортаючись калачиком. Біль такий, ніби всередині мене розпеченим гаком виривають шматок плоті. Я відчуваю, як по стегнах розтікається щось гаряче й липке.

Старий відкидає ковдру, і його обличчя стає білішим за крейду. Він завмирає на кілька секунд, а потім починає діяти швидко, майже гарячково. Він щось шепоче, притискає до мого живота змочену в чомусь тканину, але я вже майже нічого не бачу через сльози.

За кілька хвилин, які здалися мені вічністю, біль починає відступати, залишаючи після себе лише тягучу, мертву пустку.

Знахар важко сідає на край ліжка. Його руки тремтять.

— Чому ти не сказала, дитино? — його голос звучить сухо, як старий пергамент. — Чому ти мовчала про вагітність?

Я застигаю. Світ навколо просто зупиняється. Вагітність?

— Я... я не знала, — шепочу я, і це чиста правда. Айла, справжня Айла, приховала це навіть від свого тіла. Або я просто не встигла зрозуміти за ці три місяці.

— Дитина загинула, — він відводить погляд. — Камінь Істини не просто випалив твою магію. Він забрав інше життя. Можливо... можливо, саме тому ти й залишилася живою. Камінь вимагав жертви за "неправду" твоєї душі, і він її отримав. Одне життя замість іншого.

Він нахиляється до самого мого вуха, його дихання пахне гірким полином.

— Слухай мене уважно. Нікому. Чуєш? Нікому не кажи про викидень. Особливо Старійшинам та Альфі Грімму. Якщо вони дізнаються, що ти була вагітна невідомо від кого — чи від Рагнара, чи від ворога — вони знайдуть привід завершити те, що почав Камінь. Для них це буде доказом твоєї розпусної зради. Мовчи. Це залишиться між нами.

Він продовжує щось говорити про відвари та відновлення, але я його вже не чую.

Мені стає байдуже. На Рагнара, на його клан, на Камінь, на магію, якої більше немає. Глибока, чорна байдужість накриває мене, як важка ковдра. Я відчуваю таку втому, що навіть дихати здається зайвим зусиллям. Біль втрати істоти, про існування якої я дізналася лише в момент її смерті, виявляється сильнішим за будь-який магічний вогонь.

Я просто заплющую очі. Хай роблять, що хочуть. Мені все одно.