1.1

У камері тхне цвіллю та безнадією. Я сиджу на купі соломи, яка, здається, пам'ятає ще часи заснування цього клану. Спина болить, ноги затерпли, але це дрібниці порівняно з головною проблемою.

Через три дні мене підсмажать на магічному камені. Або розірвуть. Залежить від того, наскільки боляче цей «Камінь Істини» випалює брехню.

«Отже, Айло, — звертаюся я до самої себе, — давай підсумуємо. Ти потрапила в аварію. Померла? Мабуть. Прокинулася в тілі вовчої принцеси. У тебе є наречений-красень, який тебе ненавидить, і тато-альфа, який намагається врятувати твою шкуру. А ще є двадцять трупів, які повісили на тебе».

Я заплющую очі, намагаючись викликати хоч якісь спогади «тієї» Айли. Марно. У голові порожньо, як у холодильнику студента. Я пам'ятаю, як користуватися виделкою, але не пам'ятаю, як відкривати ворота за допомогою магічних важелів.

За дверима лунають кроки. Важкі, ритмічні. Скрегіт засова змушує мене здригнутися.

У камеру заходить гвардієць. Молодий хлопець, на вигляд не старший за двадцять. Він тримає тацю з мискою якоїсь сірої каші та кухлем води. Він дивиться на мене з такою огидою, ніби я — тарган у його супі.

— Твоя остання вечеря на найближчі три дні, зраднице, — кидає він.

Таця з гуркотом падає на підлогу. Вода з кухля виплескується на моє взуття.

— Гей, обережніше, — кажу я раніше, ніж встигаю подумати. — Я взагалі-то ще наречена твого майбутнього Альфи.

Гвардієць хмикає і підходить ближче. Його очі на мить спалахують жовтим. Вовк. 

— Ти — ганьба для Рагнара. Весь клан чекає, коли Камінь перетворить тебе на купу сажі. Кажуть, ти спала з воїнами Півдня, щоб дізнатися слабкі місця нашої варти. Це правда?

Я дивлюся на нього і відчуваю, як усередині закипає холодна лють. Це не моя лють — це реакція тіла. Вовча кров Айли відгукується на образу.

— Якби це було правдою, — я повільно підводжуся, ігноруючи біль у колінах, — ти б уже лежав тут із перегризеним горлом. Хіба ні?

Він відступає на крок. У його погляді на мить з’являється страх, змішаний із подивом. Мабуть, «справжня» Айла так не розмовляла. Вона була або занадто гордою, або занадто тихою. А я — просто зла дівчина, яка хоче жити.

— Їж свою кашу, — бурчить він і виходить, зачиняючи двері.

Двері відчиняються знову ще до того, як я встигаю торкнутися тієї неїстівної каші. Цього разу звук інший — не грубий поштовх, а повільний, важкий скрип.

У камеру заходить він. Мій батько. Бернар, Альфа Озерного клану.

У світлі смолоскипа з коридору він виглядає так, ніби за останню годину постарів на десять років. Його плечі, які завжди здавалися мені непохитними, зараз трохи опущені. Він дивиться на розлиту воду на підлозі, на тацю, а потім — мені в очі.

— Тату, — слово злітає з губ саме собою. Тіло впізнає його швидше, ніж мій сучасний розум встигає зорієнтуватися.

Він робить крок вперед і кладе важку долоню мені на плече. Рука тепла, і я відчуваю дивний імпульс спокою, що розливається по венах. Мабуть, так працює спорідненість у вовків.

— Я не дозволю цьому статися, Айло, — каже він тихим, але занадто напруженим голосом. — Я не дам їм випалити твою душу Каменем.

— Грімм не відступить, — я намагаюся говорити спокійно, хоча серце калатає десь у горлі. — У них є докази. Листи, шаль... Вони впевнені, що це я вбила загін.

Бернар відвертається і стискає кулаки так, що хрустять суглоби. — Це моя провина, — раптом каже він, і в його голосі стільки гіркоти, що мені стає ніяково. — Я так сильно хотів об’єднати наші клани. Я бачив лише вигоду: спільні кордони, багаті мисливські угіддя, силу, з якою ніхто не наважиться сперечатися. Я закрив очі на все інше.

Він знову дивиться на мене, і в його погляді я бачу щире каяття. — Я штовхнув тебе в цей договірний шлюб, як пішака на шахівниці. Не подумав, як на тебе дивитимуться тут, у клані Чорної Скелі. Для них ти завжди була чужинкою, загрозою. А тепер я бачу, що просто підставив твою шию під їхні ікла.

Я мовчу. Мені хочеться сказати йому, що я не пам'ятаю жодних змов, що я не та дівчина, яка могла б підписати смертний вирок двадцятьом воїнам. Але я не можу відкритися навіть йому.

— Рагнар... він ненавидить мене, — шепочу я.

— Рагнар засліплений болем, — відрізає батько. — Але я — ні. Ти моя кров. І якщо цей клятий Камінь Істини вимагає чистої пам’яті, ми знайдемо спосіб вистояти.

Він нахиляється ближче, і я відчуваю запах хвої та холодного озерного вітру. — Тримайся, доню. Я вже відправив гонців до наших найкращих слідопитів. Ми знайдемо тих, хто підкинув твою шаль в ущелину.

Він виходить, залишаючи мене в тиші. Я дивлюся на стіну, по якій стікає волога, і думаю про одне: він так впевнений у моїй невинності. Але що, як справжня Айла чотири місяці тому справді зробила те, у чому її звинувачують? Що, як його каяття — це єдине, що залишиться від нашого клану після того, як я торкнуся Каменя?