Про те, як було винайдено "німецьку шпигунку".

Наскільки я пам'ятаю, у нашому дитячому садку був свій партизанський загін. Туди входили я, Вова Лукашевич та Саша Ройтман. Не скажу, скільки ми пустили поїздів під укіс, але дуже багато, а вже "вбитим німцям" взагалі не вівся рахунок. У мене був автомат, виготовлений з дощечки і прихований під однією з веранд, у Вови теж що дерев'яне, та й у Сашка теж зброя була вироблена з гілки недавно впалого дерева.

Наш загін був дуже конспіративним і вбитися в нього не вдавалося нікому. Вова, який був і командиром і СМЕРШем, а тому бачив шпигунів просто всюди, відкидав претендентів, що нили постійно, з обуренням. Загалом, ми діяли поодинці, здійснюючи щоденні подвиги на заздрість усім. І ось одного неприємного дня, коли всі повернулися з денної прогулянки, вихователі раптом не виявили в наших лавах Оленку - мою подругу, яка, власне, стала справжньою подругою саме після цієї події.

Міліцію, як я зрозумів, поки що вирішили не кликати, але обмежитися пошуками по території. Це було мудро, бо Оленку знайшли дуже скоро на веранді, пов'язану скакалками та з кляпом у роті.

Коли її розв'язали, вона, звісно, ​​здала весь партизанський загін, куди намагалася нещодавно вбитися повноправним членом на посаді санітарки.

Враховуючи масштаб того, що сталося, ми всі троє були викликані на килим до самої завідувачки, що було майже безпрецедентно. Треба віддати належне, остання відразу все зрозуміла і не стала розкручувати з цього крикливу кримінальну виставу, на кшталт "та я вас усіх у колонії згною!".

Ні, вона сухо запитала:

- Хто командир загону? Вийти із строю на два кроки.

Вова, природно, вийшов, похнюпивши голову.

- Навіщо зв'язали дівчинку та залишили її на веранді? – холодно поцікавилася завідувачка.

- Тому що вона шпигунка! – лаконічно констатував Вова.

- Чому ти вирішив, що вона шпигунка? - так само холодно, але трохи здтвовано, спитала завідувачка.

- Я їй наказав виносити поранених, - пробурчав Вова, - а вона мені сказала - " Так точно!" , І потім віддала честь лівою рукою!

Зараз я розумію, наскільки важко завідувачка стримувала сміх, але загалом - все обійшлося, і навіть Оленка, наскільки пам'ятаю, ображалася не дуже довго.