Вовчі ягоди

Вовчі ягоди

– …Владою даною мені Орденом Великої Межі оголошую вирок: винна.

В залі знепритомніла висока статна жінка, яку підхопив дідок у кожусі. А от група осіб у чорному з однаковим виразом обличчя – презирства й ненависті – гучно й холодно аплодували. Синхронно, наче репетирували. Лише одна дівчина ховала погляд наче соромилась аплодисментів.

– Метод страти обирає потерпіла сторона: розстріляти й поховати у мішку пошитому з сирої лляної нитки, на очі покласти срібні монети з монастиря, тіло посипати сіллю й потім засипати землею або спалити живцем, як й годиться чинити з відьмами її рангу.

Люди в чорному не зводили очей з сивого кремезного чоловіка з жовтими, як осіннє листя очима.

– Спалити відьму!.. – процідив він крізь зуби й в очах спалахнули вогні. – Багато честі – розстрілювати. Нехай палає. Хочу чути як вона буде волати.

– Вона не винна!.. – хрипло вигукнула жінка, яка прийшла до тями. – Схаменіться!.. Азра не вбивала!.. Дороше, благаю!.. – жінка впала на коліна й склала руки на грудях човником. Вона намагалася зазирнути у його очі, але дарма – чоловік удав, що вона пусте місце.

– Протягом трьох днів, починаючи від сьогодні, звинувачена має право подати на апеляцію.

Дерев’яний молоточок опустився на тарілочку.

– На цьому судове засідання оголошується закритим.

– Всім встати, суд іде! – вигукнула секретарка, підхоплюючись з місця.

– Азро!.. – жінка кинулася до клітки, у якій стояла бліда мов місяць у травні молодиця у кайданках. Дівчина підійняла на жінку величезні зелені очі, в яких бриніли сльози. Обкусані до крові губи тремтіли.

– Ілля… – прошепотіла дівчина. У цьому імені пролунала остання надія. – Знайди Іллю!.. Він єдиний докопається до правди. Ось!.. – дівчина зідрала з пальця каблучку зі смарагдом яка, здавалося, вросла в нього. Рука вмить почервоніла від крові, але Азра лише тихенько зойкнула й прикусила губу, щоб не закричати від болю, що впився у палець немов хижак.

Вмить перед решіткою виросла охорона.

– Заборонено!.. – рявкнув дебелий охоронник з козлячою борідкою. – Поверніть те що отримали від ув’язненої!..

Та жінка вже ховала у кишені каблучку і бурмотіла примовляння. Поряд з нею тупцювався адвокат у сірому костюмі, притискаючи до грудей пухку теку.

– Вибачте, – промимрив він. – Та ми подамо апеляцію, і я присягаюся…

– Годі!.. – обірвав його дідок. – Ми більше не потребуємо ваших послуг. Дайте сюди!.. – він вирвав з його рук теку.

– Але ж…

– З тебе ніякої користі, – дідок сховав теку у полотняну торбину, що висіла через плече.

– Як знаєте, – адвокат обурено піджав губи, крутнувся на п’ятках і вийшов геть.

Азру вивели з зали суду. З коридору пролунало:

– Знайди Іллю!..

До жінки підійшов той саме кремезний чоловік, якого вона назвала Дорохом.

– Якщо ви, відьомське кодло, вважаєте викрутитися, то навіть не мрійте!

– Я розумію тебе й твоє горе. Але почуй мене, Дороше…

– Ми не хочемо тебе чути, відьмо!.. – замість Дороха відповів молодий стрункий хлопець, що був майже одного зросту з відьмою, тому буравив жовтими очима її темні малахітові очі. – Твоя дочка вбила мого брата! Вбила! Мого! Брата! – юнак ледь стримувався, щоб не пошматувати жінку прямо у залі суду Ордену Великої Межі.

– Орден вирішив стратити її. Тож хай так і буде! – чоловік скривив губи в єхидній посмішці. – Я не можу дочекатися тієї миті, коли почую як волає у вогнищі остання відьма твого роду! І, до речі, Ілля тобі не допоможе. Не марнуй часу, краще придбай траурний одяг. Вам, відьмам, личить фіолетовий.

Він відштовхнув її. Люди в чорному більше не проронили ані слова. Вони рішуче вийшли за своїм ватажком. Дідок підхопив під лікоть відьму:

– Їдьмо. Не можна гаяти час.

Вони теж вийшли надвір. Яскраве сонце бризнуло у вічі барвистим листям жовтня. Відьма вдихнула терпке гостре повітря, наче намагалася унюхати слід. Дідок натиснув на кнопку брелоку. Синій старенький «Ланос» пікнув, дверцята відчинилися. Дідок сів за руль.

– Ти зараз не в тому стані, щоб вести авто. Краще пристебни пасок.

Відьма мовчки пристебнулася. «Ланос» зашурхотів шинами, набрав швидкість і наче розтанув у повітрі. Хоч насправді порушував правила дорожнього руху. За це дорожні інспектори Ордену надішлють стільки «листів щастя», що хоч би вистачило грошей. Та зараз не до цього. Азра пори все.

Це для простих смертних Київ був звичайним містом з кав’ярнями, ресторанами, офісами, спортзалами, кіностудіями та прискореним темпом у будь-яких справах. Тут навіть тиск був трішечки вищий, пульс швидший, а життя ситнішим. Тут створювалася новітня історія. Бо тут вешталися справжні відьми, перевертні та інші діти Потайбіччя званого Потайкиєвом. Ті, кому місяць у повні – сонце. Потрапити до Потайкиєва легко. Треба лишень шубовснути у воду з пішохідного мосту, що веде на Труханів острів. Як тільки на небі заграють зорі – дивись на вогні, що відбиваються у воді. Саме там розпочинається життя у Потайкиєві. До третіх півнів можна потрапити до Потайбіччя. Потім – зась. Поки світить сонце – діти потаємного боку до столиці не сунуться. А якщо сталося так, що не встигли повернутися вчасно до Потайкиєва, то треба залишатися у тутешній столиці й сидіти тихенько, очікуючи наступного заходу сонця. Бо за порушення закону, скажімо, безліцензійне вбивство особи упирем, Орден Великої Межі на перший випадок впаяє штраф, а вдруге – заборонить мандрівки до Яву назавжди. Порушників чекає страта. От відьма з дідом і просиділи всю ніч в готелі, чекаючи судового засідання. Була б вона одна – це одна справа, вона лише відьма, а не якась лярва, упириха чи кікімора. Їй не потрібно насилати чвари й смоктати кров. Їй потрібно, щоб дочку виправдали. Азра… При згадці дочки серце занило.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше