☽⚜☾ Розділ 1 ☽⚜☾

Хто я в біса!?

Задалась я цим питанням, коли у свої десять років прокинулась в холодному поту після, здавалось, нескінченного сну страждань.

Я – Ізабелла Рейвенморт, донька герцога Артура Рейвенморта, нащадок одного з найвпливовіших родів королівства. Прекрасна, зухвала панянка, яку вже в дитинстві засипали пропозиціями про заручини.

Але я також Белла Джонс. Жінка, яка з народження знала, що невиліковно хвора. Усе своє коротке життя провела в лікарняній палаті, читаючи трагічні романи, наче готуючи себе до неминучого кінця.

У цьому довгому сні-спогаді Белла десять разів читала історію про мене. Про Ізабеллу Рейвенморт, життя якої обірвалось так само трагічно, як і життя Белли. І навіть у свої останні хвилини, лежачи на лікарняному ліжку, вона з болісною посмішкою та повними очима сліз читала сцену, коли мене вбиває мій наречений кронпринц.

Хотілося закричати у своїй природній манері, змусивши слуг бігти на мій порятунок. Але я не могла вимовити ані звуку.

Мої руки тремтіли, у долонях досі відчувалась важкість книги, яку Белла читала в останні миті.

Я дивилась на білосніжні руки, наче сподівалась, що зараз у них з’явиться той самий примірник улюбленого роману. Я читала її стільки разів, що знала кожну дрібницю. Точніше, це Белла читала її в моєму сні занадто часто, тому я вивчила цю історію напам’ять.

Мою історію.

Я Ізабелла Рейвенморт, помру у свої двадцять п’ять років, як і Белла Джонс, але не від хвороби, а від меча коханого чоловіка.

Моя десятилітня свідомість була полонена спогадами Белли, тому я не могла покликати слуг. А як і Белла, страждала сама.

Я – капризна, егоїстична та зла панянка, що, наче диявол у дитячому тілі з прекрасним личком, не могла почати істерику.

Що це? Чому я щойно так себе назвала?

Було боляче. І я не розуміла, що плачу зараз куди більше, ніж хвора Белла.

Бо в моїй голові були трагічні спогади всього минулого життя. Я пам’ятала все своє десятилітнє буття панянкою. І також знала про те, що чекає мене в майбутньому.

Усі часові простори пронизували мою голову, не дозволяючи адаптуватися.

– Панночко, як ви почуваєтесь? Вам краще? – чую голос покоївки, так глухо наче вона говорить десь в іншій кімнаті. Тіло здавалося важким, а зір туманним.

– Води… – прошепотіла хрипким голосом.

Відчула, як чужі руки притримують мене, допомагаючи пити. Я важко дихала, голова, здавалося, розколюється на частини.

Після кількох хвилин я підняла погляд на дівчину. Вона вмить завмерла, а її очі забігали.

– Який сьогодні день? – питаю її та чую, як твердість і впевненість повернулися в мій голос.

– Сьомий день весни, панночко. Ви провели в ліжку три дні. Мабуть, ви не пам’ятаєте, але вас лихоманило, – відповіла покоївка, все ще уникаючи мого погляду.

Три дні… Ось як…

Колишня я почала б істерику: де були лікарі, якщо я три дні хворіла? Але тепер, зі спогадами Белли, розумію, що три дні в ліжку – це взагалі ніщо.

Намагаюсь підвестись. І на додачу до запаморочення різкий спазм пронизує живіт.

– Панночко, обережно! – гукнула схвильовано дівчина, і я, навіть якби хотіла крикнути їй заткнутись, просто не могла через надзвичайний біль.

Я зловилась за край ковдри, збираючись її скинути, але покоївка зупинила мене, торкнувшись моїх рук. Навіть крізь біль, я злісно скосила на неї погляд, чим ще більше її налякала.

– Панночко… розумієте, ну… це стається з усіма жінками… ви тільки не лякайтесь… – почала вона тремтячим голосом, і я взагалі її не розуміла.

Саме тому все ж зірвала ковдру, врешті побачивши, що вона намагалась пояснити.

Хм…

Все ж добре, що саме в цей період я побачила спогади Белли й тепер, завдяки її світу, дуже добре знаю, що таке менструація, про яку не заведено говорити в моєму світі.

Невже саме через ці гормональні зміни мого організму я змогла побачити своє минуле життя?

– Ха… – вирвалось з моїх вуст. І вже за секунду я реготала, як божевільна.

Покоївка, що все ще стояла поряд, остаточно заціпеніла від страху, споглядаючи, як мене трясе від сміху і як я все гучніше хихочу.

Я сміялась, не зупиняючись.

Це звучало божевільно – навіть для мене.

Увесь цей час я думала, що мене мучать спогади про минуле трагічне життя та майбутню смерть, а виявилось – це просто… місячні.

Чудово.

Дівчина, що стояла поруч, бліда, мов примара, насмілилась знову заговорити тільки тоді, коли мій сміх нарешті стих.

– Панночко, як ви почуваєтесь?.. Може, покликати лікаря? Чи герцогиню?

Я знову глянула на неї. Мої багряні губи все ще усміхались, а фіолетові очі точно здавались надто задоволеними.

– Я чудово. Тепер, коли я можу подарувати кронпринцу спадкоємців, він же менше хотітиме мене вбити? – мовила я, побачивши, як дівчина хапнула повітря від жаху.

Я ж ще їдкіше усміхнулась.

Якщо вірити книзі, яку читала Белла, то я померла, так і не одружившись із принцом і не маючи з ним дітей. Але якщо я народжу від нього – хіба це не буде бонусом для пом’якшення покарання?

– Заспокойся, приготуй ванну і принеси щось поїсти. Хочеться солоденького, – мовила я майже лагідно, але це взагалі не заспокоїло дівчину, яка буквально втекла з моєї кімнати, мало не защепивши поділ спідниці дверима.

Зітхаю синхронно зі стуком дверей.

Я повернулась. Ізабелла Рейвенморт – знову готова всіх лякати та дратувати. Дивно, але в цю ж мить відчула надзвичайне полегшення.

Думки та спогади, що гамірно переплітались, нарешті внормувались. Я вже могла чітко розмежувати, що є моїми спогадами, а що – Белли. І якщо мені судилось померти через п’ятнадцять років, як у книзі, то за цей час я переверну все королівство й змушу пошкодувати кожного, хто мене образив.

Та для цього в мене цілих п’ятнадцять років. А поки я можу спокійно поніжитись у гарячій ванні з пелюстками троянд та запахами ефірних олій, забуваючи про те, що я вже не «дитина». І що, ймовірно, про мій «жарт» уже шепочуться всі покоївки.