33 глава

*Марія

Мій день народження почався геть не так, як я собі його уявляла. Я лежала згорнута у клубочок, мов маленьке кошеня, ридаючи. До балу залишалося менше двох годин, а в мене все ще не було сукні. Ми з Сашком проводили багато часу на пляжі. Поки я ніжилася в обіймах коханого, інші студенти вибирали собі одяг на бал. Всі вишукані плаття були заброньовані. Залишалося або йти в костюмі відьми, або голяка. 

— Марі? — Мама стукає у двері і я накриваюся подушкою, щоб ніхто не бачив мого запухлого лиця та синців під очима. 

— Я вийду пізніше, мам. — Не маю бажання нікого бачити. Просто хочу аби цей день якомога швидше закінчився. 

Моє прохання ігнорують. Так ще й настільки сильно, що двері ледь не вилітають з петель. У спальні зʼявляється клоун у райдужній перуці з декількома гігантськими пакетами й починає жахливо співати. Позаду стоїть моя мама, яка знімає все це на відео. Я в дурдомі? Клоун знімає маску і я нарешті впізнаю Люсі. 

— З днем народження тебе, подруго! — Я ціпенію від шоку, поки вона затискає мене у своїх міцних обіймах. Батько гордо заходить у кімнату із великим тортом і свічками. Я на автоматі їх задуваю, багато разів кліпаючи. Навіть бажання загадати забула, але вже пізно. Може це все ж таки сон? Від обіймів брата моє серце приходить у нормальний ритм. Я заспокоююся й сідаю на ліжко. Мій рот все ще широко роззявлений від здивування. 

— Ти що геть здуріла? — У кімнаті залишається лише я і Люсі. 

— А ти не знала? Я ж обіцяла клоуна. — У неї на лобі виступили краплі поту. Можу тільки уявити, наскільки жарко в цьому костюмі. 

— Підозрюю, що цей день народження я запамʼятаю назавжди. — Мій настрій трохи покращується. Колись я звикну до божевільних витівок своєї подруги, але це буде не сьогодні і не найближчим часом. 

— Менше слів і більше діла. Розпаковуй подарунки, а то запізнимося на бал. — Від згадки про сьогоднішню подію кутики моїх вуст знову тягнуться вниз. 

— Та яка різниця, якщо у мене немає в чому йти, Люсі. — На грудях зʼявляється неприємна важкість. Мені не хочеться засмучувати Сашка, але й бути посміховиськом я теж бажання сильного не маю. Краще вже залишитися вдома. Буду їсти морозиво й дивитися серіали, аж поки Морфей не забере мене у своє царство. 

— А ось тут ти глибоко помиляєшся, Марі. — Люсі бере мене за обидві щоки, а тоді цілує в лоба. Її широка посмішка свідчить про одне — вона щось задумала. — Розпаковуй. Негайно. Інакше клоун на тебе нападе. — Вона вимахує довгим зеленим нігтем перед очима. Це виглядає доволі загрозливо. Я піддаюся і підіймаю з ковдрика великий та важкий пакет. Поняття не маю, що там може бути, оскільки креатив моєї подруги немає меж. Минулого року вона подарувала мені урок пілотування літака. 

Коли я дістаю звідти пишну блакитну корсетну сукню зі шлейфом, то у мене знову виступають сльози. Я прикладаю її до себе й відчуваю справжньою принцескою. Тканина приємна на дотик та гарно виблискує на сонці. Мені подобається кожна її деталь. 

— Де ти її знайшла? — Я була в кожному салоні прокату суконь у Києві. Там такої й близько не було. Судячи зі швів та стану плаття, то воно нове й дуже дороге. 

— А ти забула ким працює моя тітка? — З іншого пакета вона дістає два сидра. Передає мені одну бляшанку, підморгуючи. — За твоє здоровʼя, сонце. 

— У тебе їх 10! — Я навіть всіх імен не памʼятаю. Родина у Люсі — це пів нашого міста. 

Яблучний напій лоскоче моє горло. Я роблю декілька ковтків, а потім дуже уважно витираю руки, щоб часом не забруднити сукню. 

— Я про кравчиню тітку Віту. Мені вдалося вмовити її пошити для нас сукні. Вона працювала цілу добу. Тепер я повинна місяць допомагати їй в ательє, але це було варте твоєї посмішки. — Я дивлюся на Люсі й не знаю за що мені така чудова подруга, але я вдячна небесам за цю дружбу. 

Пригадую, як одного разу ми були в ательє Віти. Серед мотків з нитками, рулонів з різноманітними тканинами та стосів ескізів нас зустріла любʼязна рудоволоса жінка. Ніколи не забуду той вогник в її очах, з яким вона дивилася на швейну машинку. У Віти було те, чого я прагнула — знайти справу всього свого життя. Не просто роботу, яка приноситиме гроші, а щось більше — те, що зробить мене щасливою. 

— Дякую. Я вдячна вам обом. — Мені важко підібрати слова, щоб описати свій стан. Я хочу просто вибігти на балкон і кричати про те, що я щаслива. 

— Це ще не все. — З іншого пакету вона дістає рукавички у тон сукні, розкішне намисто з перлин, мереживні колготки та білі туфельки. — Всі подяки приймаю пізніше, бо зараз мало часу. Нам обом потрібно зробити зачіски та макіяж. Ти будеш королевою цього балу, чуєш? 

Після сніданку маминим смачнючим тортом у нас включається режим турбо. Моє ліжко забите косметикою, гелями для волосся та різними насадками на стайлер. У кімнаті пахне нашими парфумами, лаком і ще трішки дезодорантом. 

Серед всієї цієї метушні я краєм ока стежу на своїм телефоном. Мене вітають усі: родичі у фейсбуці, навіть ті, яких я в очі ніколи не бачила, викладачі, студенти, колишні однокласники і навіть дівчинка з якою я колись разом ходила в садочок. Мені приємно, але я чекаю лише на повідомлення Сашка, який з вчорашнього вечора мені й слова не написав. Поглядом сверлю вікно його спальні, але нічого не видно, бо воно закрите темними шторами. Його авто припарковане біля гаражу. Невже він проспав? 

Я намагаюся переконати себе, що це дрібниця. Що він просто заснув, вимкнув телефон або вирішив зробити сюрприз. Але всередині щось неприємно стискається — тихо, вперто, ніби нагадує, що щось не так.

— Не дивись ти туди так, ніби зараз спалиш ті штори, — бурмоче Люсі, вправно закручуючи моє волосся у м’які хвилі. — Якщо він не написав — значить зайнятий. А якщо не зайнятий… тоді він ідіот. І ми це обговоримо після балу.

Люсі туго затягує мій корсет. Стає важко дихати. Стояти на підборах — це ще те випробування. Не уявляю, як жінки колись йшли на такі жертви. Добре, що я таки народилася у 21 столітті. Втім, заради одного дня можна й потерпіти.