26 квітня 2026 року, 16:57

Якби хтось із небагаточисельних перехожих здійняв голову догори, він побачив би темну постать, котра чітко виділялася на тлі обрамленої білосніжними колонами та покритої мальовничими волютами дзвіниці Софії Київської. Можливо, хтось із них і задумався, що то за постать дивиться на них із височини, але більшість, заклопотана своїми справами, швидше спрямувала б погляд донизу, стежачи, аби не перечепитися об бруківку Софіївської площі. Йому, особливо з тридцятиметрової висоти, перехожі здавалися мурахами, що з таким заповзяттям рухаються слідом за побратимами, водночас не здатними чітко пояснити куди, і навіщо прямують. Очевидно, черговий вагон метро привіз нову партію мурах, оскільки на площу раптово хлинув цілий натовп. Велика юрба маленьких людей. Надто несвідома, щоб визнати силу окремої особистості. Надто багаточисельна, щоб зім’яти все на своєму шляху.

Неначе намагаючись підбадьорити його, свинцево-сірі хмари розступилися, відкриваючи дорогу теплим, грайливим промінцям квітневого сонця. Він майже відчував сонячне тепло на своїй шкірі і, усміхнувшись, поглянув прямо на золотисто-червоний диск, що хилився до обрію. На відміну від інших, він міг дивитись на сонце нескінченно, без жодної шкоди для очей. Взагалі, він міг багато чого. Трохи піднявши руку, він уявив, як бере в неї сонячний промінь і немовби окутує ним себе. Він сам був подібним до сонця. Так само могутнім, постійним, непорушним. Якщо говорити відверто, йому нічого не коштувало знищити всіх цих мурах одним помахом руки, та звісно, він би так не вчинив. Сама доля вручила йому подібну могутність, очевидно, розуміючи його незиблимі моральні принципи. Він прагнув лише захистити їх. Лише використати свою могутність на благо людства. Однак вони відкинули його: залякані, зашорені, огорожені сотнями правил, вони вичавили його на периферію, подалі від тих жалюгідних декорацій, в яких існували самі.  

Ох, та досить вже! Надто багато честі стільки скаржитись на людську юрбу, де сила одного тоне в невігластві тріумфу бажань колективу. Просто жаліючи себе, він не зможе дати конструктивну відповідь на питання: «що йому робити далі?» Хоча, правду кажучи, прийнятної відповіді й без того не було. Він був не здатний відмовитись від свого справжнього «я», відкинути безцінний дар, як це робило багацько представників юрби, однак і використовувати його поза вкрай вузькими межами, накресленими законом, змоги не мав. Ще більш засмучений цією відразливою у своїй прямоті істиною, він у відчаї, стиснувши руку в кулак, замахнувся на стіну, але в останній момент зупинив себе. Не вистачало ще зламати символ столиці. Немов полегшено видихнувши, уникнувши неминучої руйнації, дзвіниця подала голос. Бом! Низький гул розлився площею.

Взявши себе в руки, він знову поглянув на призахідне сонце, неначе шукаючи в нього підтримки. Не стримавшись, він важко зітхнув, і другий удар дзвона вторив йому. Якими ж дурними були всі ті автори коміксів! Вони вірили, що, отримавши надздібності, люди поділяться на супергероїв та суперлиходіїв. Однак, перебуваючи у власних фантазіях, вони не врахували нікчемність людської юрби, страх окремих людських особин перед могутністю своїх братів по виду. Разом із третім ударом дзвона, він опустив погляд донизу, на вже заповнену людьми площу. Штовхаючись і метушачись, вони поспішали з роботи додому, не звертаючи жодної уваги на четвертий «бом»,  що розносився над їх головами. Можливо, зараз він був би серед них, їдучи додому із відділу боротьби з організованою метазлочинністю. А може, прямо зараз, на цій площі він бився із могутнім метом, долаючи його під підбадьорливі крики натовпу. Ні, йому дійсно не вдавалося зрозуміти, як можна, отримавши такий безцінний дар, як метасили, якими в усьому світі володіло менше 3% населення, піти у звичайнісінький кримінал. Не який-небудь могутній злочинний синдикат, що має на меті захопити світ, встановити власний порядок, тощо. Але ж ні, метазлодії займались тим самим, що і звичайні бандити: замовні вбивства, контрабанда, рекет, хабарництво, шахрайство і, звісно ж, торгівля наркотиками. Звичайними злочинами.

З останнім, п’ятим ударом, нарешті настала тиша. Поступово останні відголоски дзвону затихали, розчиняючись у вечірній прохолоді. Разом з ними розчинявся і він, поринаючи у власні думки, відсторонено спостерігаючи як місто під ним потроху починає вискалюватися гострими, контрастними тінями, створеними сідаючим сонцем. Одна за одною вони наповзали на Київ, стаючи все темнішими та похмурішими, вони тягнули свої руки до столиці. Та це тривало лише мить — наступної ж секунди темряву розсікли тисячі яскравих вогників: автомобільні фари, вуличні ліхтарі, рекламні вивіски, світло, що лилося з вікон квартир – усе це яскраво переливалося різноманіттям кольорів, постійно знаходилось у стані руху. Жило. Кожен такий вогник — самотній перед суцільною темрявою, неповторний в своїй яскравості, такий потрібний людям — він бачив у них віддзеркалення себе й не розумів що змушує людство так боятися метів. Такі як він якраз і були провідними вогниками, що не давали людству розчинитися у мороці. Ну а ті хто обирав стати на поганий бік — доля не дозволила б їм тріумфувати. На кожного з них знайшовся б той хто подолає злочинця і захистить спокій людей.

Певне тому він і приходив так часто сюди, на цю висоту, де міський шум ставав лише далеким шепотом, час ніби зупинявся, а велич стародавньої дзвіниці дарувала спокій і піднесення. Це місце давало йому прихисток від світу, що відторгав його, завжди піднімало настрій та надавало сил для подальшого існування. Якби світ дійсно був таким, як він того бажав, саме ця точка стала б його штабом, звідки він, герой, оглядав би місто з обох боків Дніпра, шукаючи потребу у застосуванні власних здібностей.

Знову поринувши у власні думки, він востаннє меланхолічно окинув оком київський пейзаж і вже думав повертатись додому, не помічаючи, однак, що позаду нього з’явився незнайомець. Переминаючись з ноги на ногу, той все чекав, коли на нього звернуть увагу, і не отримавши жодного підтвердження, що його помітили, самостійно вирішив повідомити про власну присутність.