Саша не пам’ятав, як вийшов з дому.
Він пам’ятав руки Аліси, що тримали його за рукав. Пам’ятав голос Ксю: «Сашо, не йди, чуєш?!» Пам’ятав, як скрипнули двері. А далі — ніби провал. Ніби хтось вимкнув його зсередини, а ввімкнув уже на стежці через цвинтар.
Ніч була тиха. Занадто тиха. Навіть собаки в селі мовчали.
Буг зустрів його туманом. Білим, густим, як молоко. Туман стояв не над водою, а над берегом, клубочився між вербами, повз по траві. І в тому тумані Саша побачив човен. Старий, чорний, витесаний з одного стовбура, він стояв на березі біля Широкого каменя. Не на воді. На березі. Нос його врізався в пісок, ніби його щойно витягли з річки. В ньому не було ні весел, ні сітки, ні нічого, що мало б бути в рибальському човні. Тільки на дні лежала вода. Темна. І в ній відбивався місяць, хоча небо було затягнуте туманом.
Саша зупинився. Він же поліцейський. Він же знає, що так не буває. Човен не стоїть сам на березі. І туман не повзе проти вітру.
Але ноги самі понесли його вперед.
— Хто тут? — голос зірвався.
Тиша. Тільки вода тихо билася об камінь. Тук-тук. Як серце.
Він підійшов до човна. Провів рукою по борту. Дерево було холодне. Мокре. Ніби човен щойно виплив з-під води. І пахло від нього не рибою і не болотом. Пахло озоном. Як перед грозою. Як тоді, коли зникла Соломія.
І тоді він почув. Тихо. Майже пошепки, зсередини туману, зсередини води, зсередини власної голови:
— Сідай.
Саша сів.
Він не хотів. Він клянеться собі потім, що не хотів. Але тіло зробило це само. Він переступив через борт і сів на лавку посередині човна. І одразу стало страшно холодно. Ніби він сів не в човен, а в крижану воду.
Човен не хитнувся. Не скрипнув. Він ніби чекав.
І тоді Саша побачив її. Шкатулку.
Вона лежала на дні човна, під шаром темної води. Маленька, різьблена, з темного дерева, з мідними кутами. На кришці — дивний візерунок. І замок. Маленький, але важкий, ніби кований.
Саша взяв її в руки. Вода стекла з неї, але шкатулка була сухою. Абсолютно сухою. І теплою. Ніби її тримали в долонях.
Він спробував відкрити. Замок не піддавався. Він смикнув сильніше. Потім ще. Ніготь зламався, кров капнула на кришку — і в ту ж секунду шкатулка стала крижаною. Настільки холодною, що обпекла пальці.
— Не твоє, — прошепотів туман.
Саша здригнувся і підняв голову. На Широкому камені стояла вона. Дівчина в білому. Боса. З темним волоссям до пояса. Вона дивилася не на нього. Вона дивилася крізь нього. Наче його тут не було. Наче він був лише тінню. А потім вона підняла руку. І поманила. Не його. Когось за його спиною. Саша обернувся — і нікого не було. Тільки туман. Тільки Буг. Коли він знову глянув на камінь — дівчини вже не було. Тільки човен. Тільки шкатулка в його руках. І тільки туман, що почав швидко розсіюватися, ніби його хтось втягнув назад у річку.
Саша спробував встати. Ноги не слухалися. Він сидів у човні і тримав шкатулку, і розумів, що не може її відпустити. Пальці ніби приросли до дерева. І тоді він закричав. Вперше за весь час — закричав на повний голос. Ніхто не почув. Село мовчало...
Ксю кричала вже другу годину. Коли Олег і Віктор влетіли в будинок бабусі Ольги, вона сиділа на підлозі в коридорі, обхопивши коліна, і хиталася вперед-назад. Аліса сиділа поруч, тримала її за плечі, і сама була біла, як стіна.
— Він пішов! — Ксю підняла на Олега заплакані очі. — Ми його тримали! Я тримала! А він... він ніби не чув нас!
Олег присів перед нею. Він бачив Ксю різною — злою, смішною, впертою. Але такою — ніколи. Істерика була справжня, тваринна, від безсилля.
— Ксю, тихо, — він взяв її за руки. Руки були крижані. — Ми знайдемо. Чуєш? Ми знайдемо. Він же Саша. Він...
Він осікся. Бо сам не знав, що сказати. Саша зник так само, як Соломія. Так само, як Іван. Без слідів. Без речей. Без крику.
Він глянув на Віктора. Той зрозумів його без слів.
— Треба до Савки, — сказав Віктор. — Зараз. Поки Ксю трохи заспокоїться. Він щось знає. Він не договорив тоді.
— Я з вами! — Ксю підскочила. — Я не лишусь тут сама!
— Ксю, — Аліса схопила її за руку. — Лишися зі мною. Будь ласка. Олег...
Ксю глянула на Олега, на Алісу, і раптом здулася, ніби з неї випустили повітря. Вона знову сіла на підлогу і заплакала тихо, вже без крику.
— Тільки знайдіть його, — прошепотіла вона. — Тільки знайдіть...
Савка сидів на ґанку і чистив картоплю. Коли побачив Олега і Віктора, він навіть не здивувався.
— Дядьку Савко, — Олег сів поруч на лавку, не питаючи дозволу. — Нам треба поговорити. Не як тоді. По-справжньому. Про Орисю.
Савка завмер. Ніж завис над картоплиною.
— Про кого? — голос його став тихим, хрипким.
— Про Орисю Савкину, — втрутився Віктор. Він дістав з теки копію аркушів і поклав перед Савкою. — 1899 рік. Воробіївка. Сім зниклих дівчат. Одна повернулася. Орися Савкина. Ваша родичка. Прабабка, так?
Савка довго мовчав. Дивився на папір, ніби той міг його вкусити. Потім повільно відклав ніж.
— Бабка, — нарешті сказав він. — Мого діда сестра. В родині про неї не говорили. Заборонено було. Батько мій казав: як згадаєш Орисю — біду накличеш.
— А чому? — Олег нахилився ближче. — Що з нею сталося? В архіві написано, що її знайшли біля Широкого каменя. Живою. Але вона не говорила. Тільки повторювала «вода». А через тиждень померла.
Савка кивнув. Ніби підтверджував те, що й так знав.
— Померла, — сказав він. — Але перед смертю... — він замовк, озирнувся, ніби боявся, що хтось почує. Вулиця була порожня. — Перед смертю вона намалювала на стіні. То правда. Дід бачив той малюнок, як малим був. Каже, хату після того спалили. Щоб не лишилося. А Орися... вона не просто малювала. Вона кричала уві сні. Кожну ніч. Кричала, що вона там не одна. Що там під каменем — ціле село. Що вони всі там сидять і чекають.