Розділ 3. Ніч на Івана Купала

Вони домовились зустрітись в Олега дома. Олег вмовив дядька Василя їхати додому в Немирів, взяв у нього ключі від будинку в Воробіївці і теж поїхав додому. 
Коли він повернувся додому Аліса, Саша та Ксю уже чекали на нього. Вони усі були якісь дуже стривожені, і це не дивно, тому що Олег з самого ранку кудись терміново поїхав нічого не пояснивши Алісі, в потім ще той дзвінок до Саші... 

– Бачу уже усі в зборі, розпочав розмову Олег. Він підійшов до столу, налив собі кави та сів біля Аліси.
– Отже, так... Схоже ця бісова містика нас не відпустить! Знову легенда і знову волею долі, чи хто б там за цим не стояв, один з нас втягнутий у це...

– Олег, давай по порядку. Тому що поки що з твоїх слів зрозуміло лише те що щось сталось, перебив Олега Сашко.
– Я і розповідаю все по порядку, якось дивно Олег глянув на усіх за столом. Сьогодні в селі Воробіївка зник чоловік моєї двоюрідної сестри, Іван. Причому зник якось дивно, ні слідів, нічого, поліція вже відпрацювала місце зникнення ні кінологи ні водолази нічого не знайшли. Але це не все, два тижні тому в ніч на Івана Купала зникла місцева дівчина Соломія Савкина, і теж жодних слідів. Я пообіцяв дядькові що знайду Івана. І без вас мені не впоратись.
– Гаразд, що ми маємо робити, якось дивно навіть для себе самої запитала Аліса.
– Ми їдемо в Воробіївку. Усі. Нам із Сашею потрібно поговорити з усіма свідками зникнення Соломії, а далі будемо складати план. Тим часом поки ми будемо розмовляти зі свідками, ви дівчата зв'яжетесь з Віктором і дізнаєтесь що йому відомо про село Воробіївка і пов'язані з ним легендами. Особливо про "Широкий камінь". 

– Вирішено, виїжджаємо, сказала Ксю, і вони почали збиратись.
В Воробіївку вони дістались уже ввечері. Будинок бабусі Ольги знаходився на краю села, неподалік цвинтаря. Вулиця де стояв будинок була майже нежила, тому у місцевих не буде зайвих запитань про тимчасових жильців, хоча це найменше хвилювало Олега, у селі і так його добре знали. І поки дівчата готували вечерю, Олег та Саша вийшли на ґанок, запалили по сигареті і Олег почав розповідати про сон який він бачив цієї ночі. Він не хотів говорити про це при Алісі та Ксю, щоб завчасно не лякати їх, хоча і розумів що рано чи пізно розповісти прийдеться. Саша вислухавши усю розповідь лише дістав ще одну сигарету, запалив і запитав.
– То що це все означає?
– Не знаю... Точніше ще не розумію. Але знаю одне, Соломія і Іван ще можуть бути живі.
– Звідки?!, аж викрикуючи запитав Саша.
– Не можу я цього пояснити, просто знаю... Гаразд... Про це потім, завтра нам потрібно зустрітись з Савкою, Владою та Артемом. Тому ходімо повечеряєм і спати, завтра важкий день.
Вранці Олег та Саша сам перед пішли со Савки, він жив на сусідній вулиці, тому вирішили не брати машину в прогулятись. Застали вони його за поранням по господарству.

– Здрастуйте, Бог в поміч, розпочав розмову Олег.
– Вітаю, відповів Савка. Він почав придивлятись у лице Олега, зір у Савки завжди був не дуже.
– Дядьку Савко, це я Олег - племінник Василя. Я прийшов поговорити з вами про Соломію..., тут Олег вирішив трішки витримати паузу. – Ви ж знаєте де я працюю, тому не просто з цікавості питаю. Та ще й до того усього вчора Іван зник, ну за це я думаю ви уже знаєте.
– Знаю, чув за Івана. А що сказати за Соломію, я і сам нічого не знаю. Слідак мовчить і тільки розводить руками. Денис і Артем теж нічого не кажуть ні мені ні поліції, і тільки Влада несе якусь нісенітницю.
– А щось перед зникненням було дивне у поведінці Соломії, тут у розмову уже втрутився Саша. Доречі я Олександр, працюю разом із Олегом.
– Приємно. Знаєте ні, відповів Савка. Все було як завжди, ти ж пам'ятаєш Соломію, - тут Савка звернувся до Олега. Вона завжди була тиха, спокійна, не вплутувалась в якісь історії. Певно якби не Влада вона би не пішла на те святкування Івана Купала.
– Отже, там було якесь свято, - знову в розмову втрутитися Олександр. – І якісь старі традиції там дотримувались, так?
– Напевно, та за це краще поговоріть з Владою чи Артемом.
– Гаразд, дядьку, дякую що погодились поговорити, - сказав Олег, подивився на Сашу. Поглядом дав зрозуміти що більше Савка нічого не знає. І вони попрощавшись пішли в напрямку будинку Влади.
Влада жила майже у центрі села, на центральній вулиці. Будинок її батьків був мабуть єдиний більш менш окультурений, село Воробіївка було невелике, і майже усі мешканці були старими. Молоді в селі майже не залишилось, село вимирало...

Олег постукав у хвіртку. Відчинила жінка років п’ятдесяти, з втомленими очима. Мати Влади.
— Доброго дня. Ми до Влади. З поліції, — Саша показав посвідчення.
Жінка мовчки кивнула і провела їх на літню кухню. Влада сиділа за столом, втупившись у чашку з холодним чаєм. За два тижні вона схудла кілограмів на п’ять. Під очима — чорні кола. Волосся, колись яскраво-руде, тепер було тьмяним і зібраним в недбалий хвіст.
Вона підняла на них очі. І Олег зрозумів, чому Савка сказав "несе нісенітницю". В її погляді не було істерики. Там був чистий, концентрований жах. Такий, що вже в’ївся в кістки.
— Влада, — м’яко почав Олег. Він сів навпроти. Саша залишився стояти біля дверей, не тиснув. — Я Олег. Ми розслідуємо зникнення Соломії. І вчора зник мій родич. Іван. Теж біля Широкого каменя.
Влада здригнулась від назви. Чашка в її руках тихо дзенькнула об блюдце.
— Мені нічого вам сказати, — голос хрипкий, чужий. — Я вже все розповіла тому... іншому слідчому.
— Той слідчий не бачив того, що бачив я, — тихо сказав Олег. — І він не знає про Марину.
Це ім’я вдарило як струмом. Влада різко вдихнула, ніби її штрикнули голкою. Чай хлюпнув на стіл.

— Звідки... звідки ви знаєте? — прошепотіла вона.
— Звідти, — Олег не відводив погляду. — Влада, ми тобі віримо. Розкажи, що ти бачила на камені.
Вона мовчала майже хвилину. Дивилась на свої руки. Потім підняла очі, і в них стояли сльози.
— Вона була справжня, — видихнула Влада. — Не прикол. Не Іра і не Христя. Вона... вона була холодна. Навіть на вигляд. Наче з льоду зроблена. І мокра. З неї текла вода, хоча дощу не було.
Саша дістав блокнот, але не писав. Просто слухав.
— Вона дивилась на нас, — продовжувала Влада, і голос її тремтів. — Але не на всіх. На мене. І на Солю. Більше ні на кого. Наче... наче вибирала. 
Вона замовкла, згадуючи.
— А потім вона підняла руку. І поманила. І я... я хотіла йти. Чесно. Ноги самі понесли. Бо вона кликала саме мене. По імені. Я чула. Тут, — Влада торкнулась скроні. — Владо, йди до мене. 
Олег і Саша переглянулись. Це було нове. Цього в протоколі не було.
— І чому ти не пішла? — тихо спитав Олег.
Влада гірко усміхнулась. Посмішка вийшла кривою, страшною.
— Бо вона передумала. В останню секунду. Вона подивилась на мене... і наче скривилась. Як від гнилі. І повернулась до Солі. І тоді вже Соля пішла. Сама. Наче загіпнотизована. 
Вона закрила обличчя руками. Плечі її затряслись.
— Це я винна, — прошепотіла вона крізь пальці. — Я мала піти. А пішла Соля. Через мене.
— Влада, — Олег накрив її руку своєю. Рука була крижана. — Чому вона передумала? Що вона побачила в тобі?
Влада підняла на нього мокрі, червоні очі. І в них був не тільки страх. Там була провина. Глибока, чорна провина.
— Бо у мене душа чиста, — прошепотіла вона так тихо, що Олег ледве почув. — А у Солі... у Солі був гріх.
В літній кухні повисла тиша. Тільки муха билась об шибку.
— Який гріх? — спитав Саша. Голос його був рівний, професійний. Але Олег бачив, як побіліли кісточки на пальцях, що стискали блокнот.
Влада мотнула головою.
— Я не знаю. Клянусь, не знаю! Соля ніколи... вона була найдобріша з нас. Тиха. Вона в церкву ходила! Але та... та з каменя... вона знала. Вона бачила Солю наскрізь. І їй не сподобалось те, що вона побачила.
Влада раптом схопила Олега за рукав. Пальці вп’ялися до болю.
— Ви не розумієте, — зашепотіла вона гарячково. — Камінь не просто забирає. Він судить. Річка пам’ятає все. Всі наші гріхи. І якщо ти прийдеш до нього з брехнею в серці... з чорнотою... 
Вона осіклась і відпустила його руку.
— Іван, — видихнула вона. — Ваш Іван... він який був? Чесний?
Олег похолодів. Він згадав дядька Василя. Згадав його слова: "Але це не перше зникнення..."
— До біса чесний, — відповів за нього Саша. 
— А що?
Влада опустила очі.
— Тоді я не знаю, — сказала вона глухо. — Може, річка помилилась. А може... може, ми не все знаємо про своїх близьких.
В цей момент у Олега в кишені завібрував телефон. Аліса. Він кинув погляд на екран. Повідомлення: 
"Олег, терміново. Віктор дзвонив. Він в архіві. Знайшов записи ХІХ ст. Біля Широкого каменя потонуло 7 дівчат. Всі на Купала. Всі незаміжні. І в кожної в записі стоїть позначка: 'тяжка душа'. І ще дещо, але це треба бачити на свої очі... Їдь у Вінницю, Віктор зараз там в архіві." 
Олег повільно підняв очі на Владу. А за вікном, десь далеко над Бугом, вдарив перший грім. Хоча небо було абсолютно чисте.
— Дякую, Владо, — сказав Олег. — Ти нам дуже допомогла.
Він встав. Тепер він знав дві речі. Перше: Соломія і Іван ще живі. Десь там, під водою. Друге: щоб їх витягти, треба зрозуміти, в чому їх звинувачує річка...