Вони думали ,що вони просто друзі "

Розділ 1. "Шкільна драма "

Важкий гумовий м’яч із глухим звуком влетів у кошик, але Емілія навіть не посміхнулася. Її русяве волосся вибилося з хвоста, вологими пасмами прилипнувши до обличчя. Вона підійшла до великого вікна спортзалу на другому поверсі й замерла, вдивляючись у шкільне подвір’я.

Там, біля жовтого автобуса, вона одразу побачила його. Влад. Навіть крізь запітніле скло Емілія відчула силу його присутності. Він стояв, недбало закинувши спортивну сумку на плече, а сонячні промені підкреслювали теплий каштановий відтінок його волосся. Але найбільше її зачепило те, як він дивився на свою співрозмовницю. Його глибокі карі очі, які зазвичай були спокійними або глузливими, зараз світилися цікавістю, коли він слухав Настю. Чорнява одинадцятикласниця щось емоційно розповідала, майже торкаючись його плеча, і Влад сміявся, дивлячись їй прямо в обличчя.

Емілія різко розвернулася й майже вибігла з зали. Вона швидко переодягнулася в роздягальні, але на хвилину зупинилася біля дверей, міцно стиснувши лямки рюкзака.

«Блін, Ем, що з тобою не так? — подумала Емілія, відчуваючи, як серце ніяк не заспокоїться. — Чому я так поводжуся? Чому мене так ковбасить від цих ревнощів? Це ж просто Влад. Мій друг. Сусід, з яким ми в дитинстві ділили все на світі. Це ж просто... Влад».

— Ей, Ем, ти чого тут застрягла? Автобус зараз поїде! — голос Ніки змусив її здригнутися.

Подруга підійшла ближче, закидаючи сумку на плече. Вона жила на їхній вулиці, трохи далі за будинком Влада, і знала їхню «нерозлучну парочку» з пелюшок.

— Все нормально, — Емілія миттєво ввімкнула свій акторський режим і натягнула легку усмішку. — Просто втомилася після тренування. Йдемо?

— Йдемо, — кивнула Ніка, але її погляд залишався підозрілим. — Дивись, твій «найкращий друг» там внизу вже, здається, нову фанатку знайшов, — додала вона, кивнувши в бік вікна. — Бачила, як та Настя навколо нього в’ється?

Емілія нічого не відповіла, лише сильніше стиснула кулаки. Вони разом спустилися сходами й вийшли на ґанок. Емілія зробила глибокий вдих і, залишивши Ніку трохи позаду, впевнено попрямувала прямо до них.

— О, Влад! Привіт, — кинула вона максимально легким тоном, ніби помітила його випадково лише зараз.

Влад різко обернувся. Його карі очі миттєво впилися в її блакитні, шукаючи в них хоч якусь відповідь на свій німий запит. На секунду повітря між ними стало таким густим, що здавалося, його можна різати ножем. Емілія різко махнула головою, відкидаючи русяве волосся назад.

— Ти їдеш додому, чи в тебе тут «важливі переговори»? — запитала вона, ледь помітно кивнувши в бік Насті.

— Елін, йди сюди! — гукнув Влад, хоча вона вже й так була за крок від нього.

Його голос звучав владно, але з якоюсь дивною хрипотою. Емілія підійшла впритул. Вона відчула знайомий запах його парфумів, який завжди діяв на неї заспокійливо, але зараз лише підливав масла у вогонь.

— Я бачу, ти дуже зайнятий, Владе, — кинула вона, глянувши на Настю так, ніби та була лише тінню на асфальті. — Просто хотіла сказати, що ми з Нікою їдемо цим автобусом. Не запізнися на «переговори».

Вона різко махнула головою, і її русяве волосся мазнуло по його плечу. Влад перехопив її погляд. На мить усе навколо затихло: він заглянув прямо в її небесно-блакитні очі, намагаючись знайти там хоч краплю тієї колишньої, «своєї» Емілії. Його карі очі потемніли, ставши майже чорними від напруги. Він хотів щось сказати, затримати її, але Емілія вже розвернулася й швидким кроком попрямувала до відчинених дверей автобуса.

В автобусі Ніка вже зайняла їхнє улюблене місце біля вікна. Емілія впала на сидіння поруч, важко дихаючи.

— Ого, — прошепотіла Ніка, уважно спостерігаючи за подругою. — Ем, що це зараз було? Ти його ледь поглядом не спопелила. А ці «очі в очі»? Ти серйозно думаєш, що я повірю в казку про «просто друзів»?

— Ніко, замовкни, прошу, — видавила з себе Емілія, втупившись у вікно.

— Ні, я не замовкну! — Ніка наблизилася до її вуха. — Ти ж його любиш. Елін, це було видно навіть з останнього ряду автобуса! Твої погляди, те, як ти волоссям махнула... Ти ж ревнуєш його до тієї Насті так, що аж іскри летять. Чому ти просто не зізнаєшся собі?

Емілія мовчала, спостерігаючи, як до автобуса заходить Влад... але не один. Він сів на кілька рядів попереду, і Настя, як приклеєна, примостилася поруч із ним. Весь шлях додому Емілія бачила лише потилицю Влада і те, як Настя нахиляється до нього, щось нашіптуючи. Кожен її сміх був як удар під дих.

Як тільки автобус зупинився на їхній зупинці, Емілія зірвалася з місця, ледь не збивши з ніг пасажирів у проході. Вона вискочила на свіже повітря, намагаючись вдихнути на повні легені, щоб стримати сльози.

— Елін! Стій! — пролунав позаду знайомий голос.

Влад вискочив слідом за нею, залишивши Настю десь там, у глибині салону. Він зробив крок до Емілії, намагаючись перехопити її за лікоть. Пасажири, що виходили з автобуса, і ті, хто ще залишався всередині, прилипли до вікон. Усі завмерли, спостерігаючи за цією сценою.

Емілія різко зупинилася й нарешті обернулася. Її блакитні очі горіли відчаєм і люттю одночасно. Вона зустрілася з його карими очима — у них було стільки нерозуміння, що це боліло сильніше за будь-які слова.

— Не чіпай мене, Владе! — вигукнула вона так голосно, що навколо запала тиша. — Тобі мало глядачів? Іди до своєї Насті, вона ж так чекає, поки ти знову почнеш їй усміхатися! А про мене забудь. Принаймні до того часу, поки не згадаєш, що таке справжня дружба, а не ця твоя дешева вистава!

Вона різко махнула русявим волоссям, і це виглядало настільки драматично, що люди навколо почали перешіптуватися.

— Ого, це вони про що? — почулося з натовпу.

— Це ж Влад і Емілія, вони ж завжди разом були... Невже посварилися?