Вона, він і Юнг

Розділ 61. Лавка

Цюрих, Хоттінген, субота, 12 грудня, 11:20

Роман побачив його ще з кінця вулиці й не одразу впізнав.

Старий чоловік у сірому пальті сидів на лавці перед низьким світлим будинком із чорною табличкою на хвіртці. Вузька вулиця йшла вгору; сніг, який уночі випав знову, лежав на дахах чистою ковдрою, а на гілках лип висіли тонкі крижані нитки. На лавці було підметено рівно стільки, скільки потрібно, щоб на ній сидіти. Поруч стояв кухоль з парою. Біля нього, на дошках, лежав невеликий коричневий шкільний ранець із пряжками, потертий на кутах, зовсім дитячий.

Гнат Волошин був менший, ніж у вересні.

Не худіший: менший. Ніби з нього зняли якийсь шар, який роками тримав його висоту. Раніше він ходив по кафедрі, як по палубі: спина пряма, голова піднята, пальці на лацкані. Тепер він сидів, трохи нахилившись уперед, обома руками тримаючи палицю, і з-під капелюха на нього падало м'яке світло зимового ранку. Шарф, довгий, вовняний, кольору старої цегли, обмотаний навколо шиї двічі, як у хлопчика.

Він дивився на кухоль і усміхався.

— Це він? — тихо спитала Марина.

— Так.

— Він інший.

— Так, — сказав Роман. — Він щасливий.

Це було страшніше за будь-яку інтонацію: дванадцять років Роман пам'ятав його холодним, точним, невловимим.

Вони підійшли втрьох: Роман попереду, Марина на півкроку позаду, Захарчук трохи осторонь. Стас лишився на розі з Маргрет, яка сказала, що «є речі, які спостерігають здаля».

Волошин підняв голову.

— Ну, — сказав він. — Нарешті.

Голос не змінився: низький, трохи хрипкий, із цією незмінною сухою іронією, яка завжди була його способом бути ніжним. Але в ньому з'явилась дрібна тріщина, тремтіння, якого Роман ніколи не чув. І тоді він зрозумів, що Волошин боїться. Не менше, ніж вони.

* * *

— Не вставайте, — сказав Роман.

— Я й не збирався. У мене коліно. — Волошин відставив кухоль на дошки. — Ви ж не уявляєте, скільки я готував цю сцену. Я мав постояти біля хвіртки з розведеними руками, сказати щось значуще. Але потім ліг на лавку, і виявилось, що значуще сказати мені нічого. Тому я просто сиджу. Сідайте. Лавка довга.

Ніхто не сів.

— Гаразд. — Він перевів погляд на Марину. — Марино Андріївно. Ви в зеленому.

— Це мамина кофта.

— Я знаю. — Він посміхнувся. — Хай хоч хтось у цій історії залишається вдягнутим у родинне.

Марина стояла нерухомо, у розстебнутому пальті, з руками в кишенях.

— Це ви, — сказала вона. Не питаючи.

— Що саме?

— Ви все це зробили. Ви вигадали Нігредо. Ви змусили Захарчук скаржитись у липні. Ви дали Стасові таємницю. Ви замкнули шухляду Романа. Ви...

— Не все. — Він підняв палець. — Не все, Марино Андріївно. Це важливо. Я вигадав умови. Не події.

— Це різниця?

— Це єдина різниця, яка мені лишилась. — Він помовчав. — Я поставив двох людей у кімнату із зачиненими дверима й залишив ключ у замку. Я не казав, що вони робитимуть. Я навіть не знав, чи вони взагалі заговорять. А коли ви заговорили... — Він розвів руками. — Це була вже ваша справа.

— А записки?

Він не відповів одразу.

— Які?

— Ліворуч нахилені. Чорним чорнилом. «Скажи їм, що я теж тут». «Дивись на берег». «Я теж боюсь».

— Я цього не писав.

— Не писали, — повторив Роман. — Але знаєте, хто.

— Я знаю, чий це почерк. — Волошин відвів погляд до ранця на лавці. — Це не те саме. Я бачив його в одному дуже давньому зошиті. І ще раз, у своїй кухні, на запотілому вікні, коли мені було сорок. Я його не писав. Але я привчився не заперечувати.

— Чий це почерк? — спитала Марина.

— Я вже сказав: не мій.

— Це не відповідь.

— Звичайно. — Він посміхнувся. — Це запрошення.

* * *

Захарчук заговорила першою.

Вона вийшла на три кроки й зупинилась перед лавкою рівно, зі складеними руками в чорних рукавичках.

— Гнате Івановичу.

— Ірино.

— Я приїхала не з вами говорити.

— Знаю. — Він кивнув. — Ви приїхали спитати.

— Так.

— То питайте.

Вона мовчала секунду. Роман бачив, як щось у ній стискається, наче повільно скручують тканину.

— Чому не мене? — сказала вона.

Слова прозвучали без патетики, без вимоги, дуже тихо. Але Роман, який знав її двадцять років, ніколи не чув у її голосі такої оголеної, такої дитячої інтонації.

Волошин довго дивився на неї.

— Бо ти б послухалась, — сказав він.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше