Вона, він і Юнг

Розділ 59. Вежа

Цюрих, четвер – п'ятниця, 10–11 грудня · до дванадцятого грудня 1 день

— Ніколи, — сказала Марина.

Це було правдою, і вона знала, що це правда, і все ж відповідь прозвучала так, ніби її витягли з неї щипцями.

Маргрет Айхенбергер не відступила. Вона стояла з пакетом булочок, і в її обличчі не було ні докору, ні підозри, лише напружена, обережна увага людини, яка ловить запах, що давно мав зникнути.

— Вибачте, — сказала вона. — Це не ваша провина. Просто в підвалі Фонду є кімната, де Гнат зберігав гербарії. Там пахне так само. Чебрець, ромашка, спирт, трохи валеріани. Аптека, якої не існує. — Вона глянула на зелену кофту. — Звідки ця вовна?

— Мама зв'язала. З якоїсь старої. Я не питала з якої.

— Спитайте, — сказала Маргрет. — Коли повернетесь.

Вона віддала пакет Стасові, який до цього тихо стояв за спиною Марини, і додала зовсім іншим тоном, діловим, сухим, який у Марини асоціювався з протоколами:

— У суботу о дванадцятій ми зустрічаємось біля Фонду. Раніше вас туди не пущу. Ви не питали, але я скажу: так було домовлено. Двері відчиняються один раз, і коли вони відчинені, відчинені для всіх або ні для кого.

— Тобто до суботи ми... — почав Стас.

— До суботи ви дивитесь на озеро. Це теж частина умови. Завтра по обіді я вас повезу.

* * *

Наступного дня вони виїхали з готелю о пів на четверту, в останньому світлі. Сніг уже не падав, але небо над містом лишалось низьким, перламутровим, і від цього озеро здавалось не водою, а продовженням неба, покладеним горизонтально.

Маргрет везла їх сама. Вона мовчала всю дорогу: руки в рукавицях на кермі, погляд на дорозі, і Марина в дзеркалі заднього огляду бачила тільки її очі, світлі, чужі, дуже стомлені. Роман сидів поруч із нею на передньому сидінні й дивився у вікно. Захарчук і Стас розмістились ззаду, по обидва боки від Марини, і Марині здавалось, що її посадили між двома свідками.

— Ви часто це робите? — спитав Стас. — Возите людей на озеро?

— Один раз, з Гнатом, у дев'яносто восьмому. Вдруге мала повезти вашу матір. Я писала їй — пані Голуб.

— Моїй мамі? — Марина подалась уперед. — Вона знала про це озеро?

— Вона знала адресу. — Маргрет не обернулась. — І цю годину. Вона відповіла за три тижні. Одним словом.

— Яким?

— «Прийду». — Маргрет покрутила кермо. — Не прийшла. Але ви прийшли.

Захарчук поруч ледь помітно напружилась. Марина відчула це плечем.

* * *

Човен стояв біля дерев'яного причалу в Кюснахті, де сніг лежав тонкою білою скоринкою й нікого не було. Невеликий, плоский, із темною обшивкою й двома лавками, він гойдався на воді, тихо стукаючи бортом об стовпи. Маргрет відв'язала линву із вправною легкістю.

— Він старий, — сказала вона. — Але не протікає.

— Ви завжди так заспокоюєте перед відплиттям? — спитав Стас.

— Це швейцарське, — сказала Маргрет. — Ми не любимо сюрпризів.

Вона сіла на кормі, Роман на веслах. Він не питав, чи вміє, і ніхто не питав, і коли весла лягли у воду, вони пішли рівно, без плескоту: ніби руки в нього пам'ятали щось раніше за голову.

— Ти вмієш, — сказала Марина.

— Дід мав човен на Десні, — відповів Роман. — Я не катався двадцять років.

— Не схоже.

— Деякі речі не забуваються. Вони чекають.

Марина подивилась на воду. Вона була не чорна, а сіро-зелена, густа, нерухома, з рідкими крижаними плямами, які розходились по краях, як прожилки на камені. Берег відпливав повільно, і разом із ним відпливав весь цей тиждень, і жовтень, і осінь: таблиці, протоколи, студенти, аналіз у Львові, кабінет на кафедрі, брудна чашка з жовтою смугою.

Захарчук сиділа на носі, у своєму каракулевому комірі, зі складеними на колінах руками, і дивилась уперед, ніби там було щось, що вона мала побачити першою.

— Ви колись плавали в таких місцях? — спитав Стас.

— Ні, — сказала вона. — Я боюсь води.

— І поїхали?

— Я боюсь і суші. — Вона не обернулась. — Просто з водою це чесніше.

* * *

Найперше вони побачили світло.

Воно з'явилось на горизонті, коли берег уже розчинився в сутінках: один жовтий, тьмяний, невеликий квадрат, розташований низько, майже на самій воді. Не вогні міста, не ліхтар причалу, не вікно далекого будинку. Просто світло, що висіло над озером, як лампа над столом у темній кімнаті.

Марина перестала дихати.

— Маргрет, — сказав Роман, не випускаючи весел. — Що це?

— Не знаю.

— Ви ж місцева.

— Я місцева, — сказала Маргрет. — І я там ніколи нічого не бачила.

Роман підняв весла, і човен пішов за інерцією, повільно, тихо, наче вода перестала бути опором. Тиша стала такою щільною, що Марина чула, як у кишені в Захарчук тихо цокає годинник.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше