Вона, він і Юнг

Розділ 56. Двадцять слів

Київ, вівторок, 8 грудня · до дванадцятого грудня 4 дні

Механізм Стас виготовив із трьох коробок від взуття, пластикової лінійки й дзвінка від лабораторної мікрохвильовки.

— Це не точна копія, — сказав він, поставивши конструкцію на підвіконня між двома кімнатами. — Це функціональний аналог. Дві щілини, один механізм порівняння. Якщо слова збігаються, дзвінок дзвонить. Якщо ні, не дзвонить, і ви обоє розумієте, що життя несправедливе.

— Це не механізм, — сказала Марина. — Це ви. Ви сидітимете в коридорі й дивитиметесь на два аркуші.

— Я також механізм. — Стас надів на голову картонний капелюх із написом чорним маркером: КОМПАРАТОР. — Усе залежить від того, який вимір вас цікавить.

Роман, що стояв у дверях кухні в сірому светрі з розтягнутими рукавами, подивився на капелюх так, ніби вперше розумів, чому дехто пішов в інженери.

— У нас лишилось два дні, — сказав він. — Це розумна ідея?

— Це єдина ідея, що ми маємо. — Стас поклав на стіл аркуш із двадцятьма словами, надрукованими стовпчиком. — Я склав набір. Нейтральні, емоційні, абстрактні, конкретні. Двадцять стимулів. Ви відповідаєте окремо, я порівнюю. Статистика, друзі. Ми дізнаємось, наскільки зле все.

— Ми дізнаємось, наскільки зле, — повторила Марина. — Блискуче формулювання.

— Дякую, я над ним працював.

— А дзвінок звідки? — спитав Роман.

— З мікрохвильовки. Тієї, що в лабораторії. Вона померла геройською смертю, і я забрав найцінніше.

* * *

Перед початком Стас вирішив розповісти про лист.

Він зробив це без вступів, сидячи на табуретці біля плити, з картонним капелюхом на колінах. Не дивлячись на жодного з них, а на кафельну підлогу, де в щілині між плитками застрягла крихта хліба.

— Третій лист я написав двадцять першого вересня. Не про вас. Про сервер.

— Про сервер? — перепитав Роман.

— Я роблю резервне копіювання на кафедрі. З двох тисяч двадцятого. Це моя робота: двічі на рік перевіряти, що нічого не загубилось. У серпні, коли Волошин ще був тут, я чистив його архівну папку. Не відкривав: просто перевіряв розміри. І помітив одне вкладення в поштовому архіві. Лист до якогось Фонду. Німецькою. Двадцять дев'ятого липня. Я не мав читати. Я прочитав.

Марина мовчала.

— Там було «Uferlinie». І адреса в Цюриху. І слово «Archiv». — Він підвів очі. — Це було за сорок днів до того, як ми вперше почули про Фонд від нотаріуса. Я нікому не сказав. А коли Левінсон усе прочитав і ми сиділи в його кабінеті, я зрозумів, що знаю про цей Фонд давніше, ніж ви. Мені стало соромно. Я написав Волошину. Просто: «Гнате Івановичу, я бачив ваш лист у серпні. Я нікому нічого не казав. Не знаю, чи правильно».

— І що він відповів?

— Нічого. Не відразу. А сьогодні — ось. — Він показав телефон. — Тиждень тому прийшов лист із темою Ihr dritter. «Ваш третій». Я відкрив його вчора вночі.

Він протягнув телефон Марині. На екрані був текст німецькою. Вона читала повільно, перекладаючи подумки.

Мій любий. Це єдиний із Ваших листів, який я відкрив двічі. Не тому, що він виявився таємницею. Тому що він був чесний. Я обрав Вас не за вигадки. Я обрав Вас, бо Ви в серпні побачили й нікому не сказали. Люди, які вміють мовчати, не втрачають нікого. Дякую. Г. В.

Марина повернула телефон. Довго дивилась на стіну.

— Ви знали про Цюрих за шість тижнів до нас.

— Так.

— І мовчали.

— Так.

— Чому?

— Бо боявся, що це вважатимуть змовою. — Стас розвів руками. — Бо мовчати було легше, ніж пояснювати.

— Це не зрада, Стасе, — сказала Марина. — Це дата.

— Яка різниця?

— Велика. — Вона відвернулась до вікна. — Зрада нічого не залишає. Дата залишає можливість.

— І досить «ви», — додала вона, не обертаючись. — Мені з ним незатишно. Ніби ми з різних кафедр.

Стас довго мовчав. Потім натягнув капелюх на голову й сказав майже нормальним голосом:

— Починаємо?

* * *

Перед самим початком Захарчук надіслала повідомлення.

Ректор вислухав мене двадцять хвилин. Не змінив нічого. Розгляд моєї «відповідальності» відкладено до повернення. До четверга, о 6:00, аеропорт. Не запізнюйтесь. — І. М.

— Вона нас чекатиме о шостій, — сказав Роман.

— Вона нас чекатиме о п'ятій тридцять, — виправив Стас. — Це її стиль.

О сьомій вечора, за годину до початку репетиції, на екрані ноутбука з'явилась Айхенбергер.

Вона сиділа в тій самій кімнаті, що й раніше: біля вікна, з гілкою, на якій цього разу лежав мокрий сніг. Вона була в темному светрі, без окулярів, і вираз її обличчя здався Марині таким, ніби вона довго готувала фразу й нарешті вирішила її відкинути.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше