Київ, вівторок, 8 грудня · до дванадцятого грудня 4 дні
Механізм Стас виготовив із трьох коробок від взуття, пластикової лінійки й дзвінка від лабораторної мікрохвильовки.
— Це не точна копія, — сказав він, поставивши конструкцію на підвіконня між двома кімнатами. — Це функціональний аналог. Дві щілини, один механізм порівняння. Якщо слова збігаються, дзвінок дзвонить. Якщо ні, не дзвонить, і ви обоє розумієте, що життя несправедливе.
— Це не механізм, — сказала Марина. — Це ви. Ви сидітимете в коридорі й дивитиметесь на два аркуші.
— Я також механізм. — Стас надів на голову картонний капелюх із написом чорним маркером: КОМПАРАТОР. — Усе залежить від того, який вимір вас цікавить.
Роман, що стояв у дверях кухні в сірому светрі з розтягнутими рукавами, подивився на капелюх так, ніби вперше розумів, чому дехто пішов в інженери.
— У нас лишилось два дні, — сказав він. — Це розумна ідея?
— Це єдина ідея, що ми маємо. — Стас поклав на стіл аркуш із двадцятьма словами, надрукованими стовпчиком. — Я склав набір. Нейтральні, емоційні, абстрактні, конкретні. Двадцять стимулів. Ви відповідаєте окремо, я порівнюю. Статистика, друзі. Ми дізнаємось, наскільки зле все.
— Ми дізнаємось, наскільки зле, — повторила Марина. — Блискуче формулювання.
— Дякую, я над ним працював.
— А дзвінок звідки? — спитав Роман.
— З мікрохвильовки. Тієї, що в лабораторії. Вона померла геройською смертю, і я забрав найцінніше.
* * *
Перед початком Стас вирішив розповісти про лист.
Він зробив це без вступів, сидячи на табуретці біля плити, з картонним капелюхом на колінах. Не дивлячись на жодного з них, а на кафельну підлогу, де в щілині між плитками застрягла крихта хліба.
— Третій лист я написав двадцять першого вересня. Не про вас. Про сервер.
— Про сервер? — перепитав Роман.
— Я роблю резервне копіювання на кафедрі. З двох тисяч двадцятого. Це моя робота: двічі на рік перевіряти, що нічого не загубилось. У серпні, коли Волошин ще був тут, я чистив його архівну папку. Не відкривав: просто перевіряв розміри. І помітив одне вкладення в поштовому архіві. Лист до якогось Фонду. Німецькою. Двадцять дев'ятого липня. Я не мав читати. Я прочитав.
Марина мовчала.
— Там було «Uferlinie». І адреса в Цюриху. І слово «Archiv». — Він підвів очі. — Це було за сорок днів до того, як ми вперше почули про Фонд від нотаріуса. Я нікому не сказав. А коли Левінсон усе прочитав і ми сиділи в його кабінеті, я зрозумів, що знаю про цей Фонд давніше, ніж ви. Мені стало соромно. Я написав Волошину. Просто: «Гнате Івановичу, я бачив ваш лист у серпні. Я нікому нічого не казав. Не знаю, чи правильно».
— І що він відповів?
— Нічого. Не відразу. А сьогодні — ось. — Він показав телефон. — Тиждень тому прийшов лист із темою Ihr dritter. «Ваш третій». Я відкрив його вчора вночі.
Він протягнув телефон Марині. На екрані був текст німецькою. Вона читала повільно, перекладаючи подумки.
Мій любий. Це єдиний із Ваших листів, який я відкрив двічі. Не тому, що він виявився таємницею. Тому що він був чесний. Я обрав Вас не за вигадки. Я обрав Вас, бо Ви в серпні побачили й нікому не сказали. Люди, які вміють мовчати, не втрачають нікого. Дякую. Г. В.
Марина повернула телефон. Довго дивилась на стіну.
— Ви знали про Цюрих за шість тижнів до нас.
— Так.
— І мовчали.
— Так.
— Чому?
— Бо боявся, що це вважатимуть змовою. — Стас розвів руками. — Бо мовчати було легше, ніж пояснювати.
— Це не зрада, Стасе, — сказала Марина. — Це дата.
— Яка різниця?
— Велика. — Вона відвернулась до вікна. — Зрада нічого не залишає. Дата залишає можливість.
— І досить «ви», — додала вона, не обертаючись. — Мені з ним незатишно. Ніби ми з різних кафедр.
Стас довго мовчав. Потім натягнув капелюх на голову й сказав майже нормальним голосом:
— Починаємо?
* * *
Перед самим початком Захарчук надіслала повідомлення.
Ректор вислухав мене двадцять хвилин. Не змінив нічого. Розгляд моєї «відповідальності» відкладено до повернення. До четверга, о 6:00, аеропорт. Не запізнюйтесь. — І. М.
— Вона нас чекатиме о шостій, — сказав Роман.
— Вона нас чекатиме о п'ятій тридцять, — виправив Стас. — Це її стиль.
О сьомій вечора, за годину до початку репетиції, на екрані ноутбука з'явилась Айхенбергер.
Вона сиділа в тій самій кімнаті, що й раніше: біля вікна, з гілкою, на якій цього разу лежав мокрий сніг. Вона була в темному светрі, без окулярів, і вираз її обличчя здався Марині таким, ніби вона довго готувала фразу й нарешті вирішила її відкинути.