Київ, субота, 28 листопада · до дванадцятого грудня 14 днів
Костюм висів на дверцятах шафи вже третій день. Темно-синій, із тонкою світлою ниткою, куплений п'ять років тому на конференцію у Відні, де Роман відчував себе самозванцем у кожному ліфті. Він не вдягав його відтоді. Тепер дивився на нього, як дивляться на старого колегу, якому ще не знаєш, що сказати.
Він вдягнув його о дев'ятій, зав'язав краватку з першого разу й побачив у дзеркалі людину, яка спала чотири години й виглядала рівно на сорок два.
Телефон на столі тихо завібрував. Стас: Ми внизу. Марина мовчить з шостої ранку. Я намагаюсь не коментувати. Це дуже важко.
Роман усміхнувся, взяв теку й пішов.
* * *
Вони чекали біля під'їзду: Марина в сірому пальті, з шарфом, зав'язаним так туго, ніби вона готувалась до морозу, якого не було, і Стас, який тримав у руках два стаканчики кави й виглядав, як чоловік, що вирішив жити, поки вирішують інші.
— Ваша, — сказав він і простягнув Романові стаканчик. — Без цукру. Я пам'ятаю.
— Дякую.
— Це не доброта. Це профілактика. Людина, яка виступає натщесерце, каже зайве.
Марина не дивилась на Романа. Вона дивилась на дорогу, на мокрий асфальт, на жовте листя в калюжах, і на обличчі в неї був той самий рівний, застиглий вираз, який Роман бачив у четвер, у коридорі після засідання.
Четвер. Вирок, який прозвучав буденно, як оголошення про відрядження, досі стояв у голові.
Дві години п'ятнадцять хвилин вони сиділи в зачиненій залі, і Мельничук читав свій перелік, а Давидюк записувала, і Савчук дивився у стіл. Марина відповідала на кожне питання одним реченням, ніколи двома. Нічого не пояснювала, нічого не виправдовувала. Коли Мельничук спитав, чи розуміє вона, що довела студентку до небезпеки, вона сказала: «Так. Це моя відповідальність. Я не прошу її розділяти». І в залі стало дуже тихо.
Рішення оголосили о дванадцятій двадцять: лабораторія й будь-який контакт зі студентами для Марини Андріївни Терновій заборонені до п'ятнадцятого грудня, викладання й наукова робота лишаються, остаточне слухання після повернення з відрядження, яке не було ні дозволене, ні заборонене. Захарчук голосувала «за». Це було чітко записано в протоколі. Марина кивнула їй у коридорі: коротко, на рівних. Захарчук кивнула у відповідь.
— Це не поразка, — сказав потім Стас. — Це відстрочка зі штрафом.
— Це ціна, — відповіла Марина. — І я її заплатила.
Тепер, на вулиці, Роман подумав, що вона рахує все, що має, перед тим, як щось віддати. Це була її манера. Він повинен був зробити те саме.
* * *
Зала на другому поверсі готелю біля Контрактової площі була розрахована на шістдесят осіб. Прийшло близько сорока. Роман уже на порозі зрозумів, чому: сьогодні відбувались осінні збори Асоціації аналітичної психології, ті самі, на які він хотів не прийти й на яких мав виступити.
Столи були розставлені «підковою». У кутку шумів кавовий автомат. На стіні, під написом Україна. Київ. Осінні збори, висіла фотографія, яку він знав: Юнг у шкіряному кріслі, з люлькою. Хтось колись вирішив, що це допомагає.
— Колего Левченко, — сказав голова, підводячись із-за столу. Леонід Гаврилович Коваль, шістдесят вісім років, сива борода, жилет, акуратно складена хустинка в нагрудній кишені. Колись він був його опонентом на захисті. — Ви в списку позачергових. Ми вже думали, що ви передумали.
— Ні.
— Тоді прошу. Через п'ять хвилин.
Роман поклав теку на стіл і повернувся до дверей. Марина стояла в коридорі. Не заходила. Стас стояв поруч, як і мав: третя особа, яка не чіпає, лише присутня.
— Я буду в останньому ряду, — сказала Марина.
— Вам не обов'язково.
— Так. Саме тому.
Вона повернулась і першою пройшла в залу.
Стас сів поруч із нею в останньому ряду й тихо записав у блокноті: Присутні: двоє + сорок. Ризик: високий. Марина, не повертаючи голови, сказала:
— Не пишіть так.
— А як?
— Пишіть: свідки.
Він закреслив і виправив.
* * *
Коли голова оголосив: «Слово має колега Левченко. Позачергово», в залі стало тихо так, як буває лише у приміщенні, де люди давно навчились слухати, а не слухати себе.
Роман вийшов до трибуни. Йому здалось, що до неї дуже далеко: п'ять кроків, потім ще п'ять, і кожен голосно відлунював у паркеті. Він поклав теку. Не відкрив. Подивився на сорок облич: знайомих, цікавих, стомлених, насторожених.
— Колеги, — сказав він. — Я прочитаю заяву. Вона коротка.
Він не дивився в папір.
— Дванадцять років тому я вів аналіз із жінкою, яку назву пані М. На сьомому сеансі вона розповіла мені сон, який виявився моїм власним, непроговореним, прихованим навіть від мого аналітика. Я злякався. Я перервав сеанс і пообіцяв подзвонити. Я не подзвонив. Не тому, що вважав, що їй так краще. А тому, що боявся.