Кюснахт, 26 листопада – 2 грудня 1913
У середу двері зали на першому поверсі лишились відчиненими цілий вечір, і ніхто не зайшов.
Ганна бачила це з холу, крізь півтемряву коридору, як бачать порожню сцену після вистави. Стільці, розставлені підковою. Крейда на дошці, ще з минулого тижня: Тип. Інтроверсія. Екстраверсія. Три склянки води на підвіконні, які поставила Емма, бо так було заведено, і до яких ніхто не торкнувся.
Він не вийшов. Вона чула, як у кабінеті скрипнув стілець о восьмій, о пів на дев'яту, о дев'ятій. Потім відчинились двері, він вийшов у передпокій у розстебнутому жилеті, подивився на порожні стільці, повільно, один за одним, ніби рахував, і сказав:
— Двоє написали, що хворі. Один не написав нічого. Решта вирішили, що я хворий.
Ганна не знала, що відповісти.
— Не втішайте мене, — додав він і майже усміхнувся. — Я намагаюсь перевірити, чи боляче. Виявляється, ні. Виявляється, це схоже на те, коли після довгого шуму раптом вимикають млин. Спершу не чуєш нічого. Потім чуєш усе.
Він повернувся до кабінету й не зачинив за собою двері. Цього разу вона зрозуміла, що це запрошення, і зробила крок, але зупинилась: на порозі сиділа Агата, у нічній сорочці, з коліньми, підтягнутими до підборіддя. Дівчинка приклала палець до губ.
— Тато більше не їздить до міста, — прошепотіла вона. — Мама сказала, що це на кілька днів. Але я рахую. Це вже дев'ятий.
* * *
У суботу, двадцять дев'ятого, випав перший сніг. Не справжній: дрібний, сухий, що не лягав, а крутився над озером, як дим. Ганна прийшла о другій, після ранкової зміни в аптеці, з журналом під пахвою, і побачила, що в холі її зустріла не Емма, а порожній гачок на вішаку: пальта Юнга там не було.
Він стояв на березі.
Вона побачила його з вікна кухні: чорна постать на тлі сірої води, нахилена, ніби збирав щось у полі. Поруч із ним стояло відро.
— Він іде так щодня після обіду, — сказала Емма, не обертаючись від плити. — Я його не питаю. Хіба що, чи візьме шапку. Не бере.
— Що він там робить?
— Грається. — Емма сказала це так просто, що Ганна спершу не повірила. — Від минулого тижня. Він мені розповів вночі, коли не міг заснути. Він згадав, що в одинадцять років, ще в Базелі, будував із каміння маленькі будиночки. І тепер, каже, відчув, що це треба повторити. Не думаю, що розумію чому. Але йому це допомагає.
Вона нарешті обернулась. Обличчя в неї було втомлене, але не заплакане, не страждальне: обличчя жінки, яка вирішила, що любов іноді означає лише не заважати.
— Ви можете до нього піти. Він вас не прожене.
* * *
Берег був вузький, з сірими плоскими каменями, відшліфованими до гладенького блиску, і над ними пахло мокрою глиною й чимось холодним, що приходить з озера взимку.
Юнг не обернувся, коли вона підійшла. Він стояв навколішки на мокрому піску, у чорному пальті, подертому на колінах, і складав ряди. Ряди каміння, що мали форму маленьких стін. За його спиною вже стояли чотири будиночки, не вищі за долоню: з плоских каменів, із дашками з тонких пластин, з вузькими прорізами вікон, які він залишав між двома камінцями. Навколо будиночків він виклав доріжку з гальки.
— Ви не питаєте, що це, — сказав він.
— Це місто.
— Це поки що вулиця. — Він узяв наступний камінь, покрутив у пальцях і поклав на ряд. — Я не знаю, що це. Але щоразу, коли розкладаю, мені легшає в грудях. Як у дитинстві. Тоді я був певен, що, якщо побудувати достатньо правильно, ніщо не зможе зруйнуватись.
— А тепер?
— Тепер я знаю, що зруйнується. Але я не можу не будувати.
Вона присіла поряд. Берег був крижаний навіть крізь пальто. Вона взяла камінчик, який лежав біля її ноги, не розглядаючи, просто тому, що він був найближчий, і лише потім побачила: він був темний, овальний, і впоперек нього, через усю довжину, проходила тонка біла смужка, наче проведена крейдою.
— Можна?
— Звичайно.
Вона простягнула камінь. Юнг узяв його обережно, зважив на долоні й довго дивився.
— Це не з тутешніх, — сказав він. — Таких немає на цьому березі. — Він торкнувся смужки пальцем. — Дивно. Її вистачить на вежу.
— Вежу?
— Я хотів побудувати вежу. Але не знав, з чого. — Він усміхнувся. — Тепер знаю.
Він поставив камінь у кінці доріжки, на плаский уламок, і навколо нього почав складати основу: широку, з квадратних уламків, підклавши під кожен ріг по камінцю. Ганна дивилась на його руки: великі, точні, звиклі до пера й до стетоскопа, зараз брудні від глини. Вони працювали без поспіху, і в цьому русі було щось таке, що вона розпізнала, але не одразу: так рухається людина, яка вперше за довгий час перестала думати.
— Ви не питаєте, — повторив він, — чому я не в місті.
— Я знаю, чому.
— Так?
— Ви не можете там бути. — Вона не відводила погляду від каменів. — Вас ніхто не вигнав. Ви просто там зайвий. Вони сидять у залі й дивляться на вас, і бачать не вас, а того, хто, як їм здається, збожеволів. А ви в цей час шукаєте щось, чого вони не бачать. Ви не можете бути в одній кімнаті з людьми, які дивляться, і з тим, що шукаєте.