Ірпінь, середа, 25 листопада · до дванадцятого грудня 17 днів
Захарчук їхала повільно й чітко, як ходила коридором: на жовте сповільнювалась, на червоне вмирала, на зелене рушала без сигналів, ніби кожна дорожня ситуація була пунктом статуту. Вона сіла за кермо старої темно-синьої «Шкоди» о дванадцятій, у чорному пальті з каракулевим коміром, який Роман бачив щозими ще студентом і вважав частиною її фізіології.
— Ви мовчите, — сказала вона, не відводячи погляду від дороги.
— Я вчу текст.
— Не вчіть. Це не доповідь. — Вона ввімкнула поворот. — Я не втручатимусь. Я буду протокол. Ви розумієте різницю?
— Так.
— Кажіть так, ніби мене немає. Але пам'ятайте, що я є.
Він глянув на її профіль. Вона не змінилась ні на волосину від першого вересня, від першого зібрання, від першої скарги: пряма спина, сталеві очі, комір. Але в куточку губ, ледь помітно, жило те, чого він раніше не бачив: напруга людини, яка їде в чужий дім не як голова комісії, а як свідок, і не вміє бути свідком.
— Чому ви погодились? — спитав він. — Вам не потрібно.
— Це ви так думаєте. — Вона перемкнула передачу. — Наскільки я розумію, ви збираєтесь говорити з колишньою пацієнткою. Це вже не терапія: дванадцять років минуло. Це борг. Борги я розумію. Але комісія мусить знати, що він був сплачений у присутності третьої особи, інакше завтра Мельничук запитає, чи не було тут знову чогось, що я не бачила.
— Мельничук запитає в будь-якому разі.
— Тоді буде приємніше відповісти правду.
Вона не зробила з цього жарту. Але Роман подумав, що це був найближчий до жарту рядок із усього, що вона сказала йому за десять років.
* * *
Марина стояла на ґанку з сокирою в руці.
Ні, не в руці: поруч, прихилену до стовпа, як прихиляють парасолю. Рукави светра підтягнуті. На правій долоні тонкий білий бинт, який уже встигли змінити, і на пальцях, на нігтях, на лінії шиї була та особлива чистота, яка лишається після довгої фізичної праці й яку неможливо підробити.
— Ми закінчили дрова, — сказала вона замість привітання. — Півкубометра.
— Ви рубали два дні? — спитала Захарчук, виходячи з машини.
— Півтора. Мама сказала, що це рекорд для людини з вищою освітою.
Роман не усміхнувся. Він стояв на нижній сходинці й дивився на двері.
— Вона знає?
— Вона знає, що ви приїдете. Вона не знає, що ви скажете. — Марина відчинила двері. — Я теж не знаю. Це, до речі, вперше, коли я не намагаюсь вгадати.
Усередині пахло смаженою цибулею й свіжою фарбою. Роман не відразу розібрав другий запах: він був такий дивний у цій хаті, що мозок відмовлявся його класифікувати. Потім побачив: на плиті, на конфорці, стояла жерстяна банка з червоною фарбою, відкритою, з тонким пензликом, покладеним на край, і кришка лежала поруч, перекинута догори дном.
Мати сиділа за столом. Не за тим, де зазвичай. За тим, що стояв біля вікна, з синьою чашкою з відбитою ручкою. Вона не підвелась. Вона просто подивилась.
— Сідайте, Романе, — сказала вона.
Вона вперше назвала його без «пане».
* * *
Захарчук сіла в кутку, на стілець біля холодильника, поклала на коліна руки й вирівняла серветку, якої не було. Марина лишилась стояти біля печі. Мати взяла чашку й не відпила.
Роман сів навпроти. Йому раптом здалося, що стіл завеликий: шість чи сім метрів, а не метр двадцять.
Він приготував вступ. Три речення про контекст, два про відповідальність, одне про готовність прийняти будь-яку відповідь. Він пам'ятав його майже дослівно. Потім відкрив рот і виявив, що жодного слова з цього вступу не залишилось.
— Я залишив вас у темряві, — сказав він.
Це не було початком. Це було кінцем речення, яке він писав дванадцять років.
Мати не поворухнулась.
— Ви прийшли до мене тоді, у листопаді. Ви сказали, що не спите, і що на вас тисне щось, чого ви не можете назвати. Я слухав вас сім разів. На сьомий ви розповіли сон, який був моїм. Один у один. І я не зміг із цим лишитись. Я сказав «досить» і пообіцяв подзвонити. — Він перевів подих. — Я не подзвонив. Ні наступного дня, ні через тиждень. Я чекав, що ви подзвоните самі, бо тоді це буде ваш вибір, а не моя вина. Це була... дрібна, підла арифметика. Я дізнався пізно, що ви чекали.
— Дев'яносто сім днів, — сказала мати.
Він підняв голову.
— Що?
— Я рахувала. — Вона не дивилась на нього. — Дев'яносто сім днів. Потім перестала.
Тиша була така, що чути було, як у печі тріснула головешка.
— Ви хочете, щоб я вибачився, — сказав він. — Я вибачаюсь. Але я знаю, що це нічого не змінює.
— Не змінює. — Мати нарешті підняла очі. Вони були ясні й сухі. — Ви ж не за цим приїхали.
— А за чим?
— Ви приїхали сказати, що ви були боягузом. Це я й так знала.