Ірпінь, понеділок, 23 листопада · до дванадцятого грудня 19 днів
Першою маршруткою до Ірпеня їхали шестеро: Марина, двоє будівельників із термосами, жінка з мішком картоплі й двоє студентів, які спали, поклавши голови на вікно. У салоні пахло мокрим драпом і дешевою кавою. Марина сиділа ззаду й дивилась, як за склом сіре небо повільно розходиться на тріщини, з яких виглядає жовтий край.
Вона не спала. Це вже не було новиною. Нова була легкість у пальцях: ніби вночі з них зняли рукавички, про які вона не знала, що носить.
Мати стояла на ґанку, у вовняній безрукавці поверх халата, з кухлем у руках. Вона не питала, чому так рано. Вона дивилась на доньку, наче на небо: чи буде дощ, чи сніг, чи просто той самий день.
— Дрова, — сказала Марина.
— Он там. — Мати кивнула за хату. — Сокира в сараї. Я вчора точила.
— Ти не питаєш.
— Ти приїхала не за чаєм. — Мати відпила. — Йди. Я поставлю картоплю.
* * *
Купа лежала за сараєм: сосна й береза, привезена ще в жовтні, неколота. Півкубометра, може, менше. Колода на колоді, мокра від нічного дощу, з білими прожилками тріщин. Марина стала перед нею й подивилась так, як дивилась на нову методику: уважно, без захвату, з готовністю перевірити.
Сокира була важча, ніж вона думала. Колода не стояла рівно. Марина вдарила, і лезо ковзнуло по корі, як по склу, і вона ледь не вдарила себе по нозі.
Вона зупинилась. Не від страху: від здивування. Вона, яка на захисті дисертації говорила двадцять хвилин без жодної помилки, не могла розколоти поліно.
Вона спробувала знову. Той самий результат.
Ширше, подумала вона. Став ноги ширше.
Звідки це прийшло, вона не знала. Але ноги самі розвелись, і правий лікоть підняв сокиру вище, ніж вона збиралась, і в плечі щось клацнуло й відпустило, і удар упав не туди, куди вона дивилась, а туди, куди слід. Поліно розійшлося надвоє з сухим, чистим, майже веселим тріском.
Ми стояли довго й дивились на дві половинки.
Це було дивне відчуття, яке вона не змогла б описати в жодному протоколі: ніби всередині радо плеснули в долоні. Вона знала цей рух. Не вчила. Не бачила в жодному відео. Так ставив ноги батько, у дворі, взимку, коли вона була маленька й стояла на ґанку в тому самому кардигані, який тепер носила мати, і дивилась, як він рубає, і вважала, що люди, які так роблять, не можуть піти.
Вона відкинула цю думку. Взялась за наступне поліно.
* * *
Через годину вона вже не думала.
Руки працювали самі: поставити, замахнутись, ударити. Звук був такий, ніби розкривали книжки. Купа колотих дров росла під сараєм, акуратно, рядами: Марина складала їх за звичкою, шарами, торцем до торця. На шиї був піт, хоча стояло три градуси. Светр лежав на колоді. Пара йшла з-під коміра, як із чайника.
Вона вперше за три місяці не рахувала.
— Не так. — Хтось сказав це за спиною густим, прокуреним голосом. — Ширше став. І не дивись у серединку. Дивись крізь.
Дядько Петро стояв біля паркана, у ватянці, з цигаркою, яку не палив, а тримав у кутику губ, як тримають олівець. Він постарів, але очі його лишились ті самі: маленькі, світлі, що бачили все й про все мовчали.
— Я так і стою, Петре Остаповичу.
— Ти стоїш, як на лекції. — Він переліз через паркан, підійшов, узяв у неї сокиру, оглянув лезо, повернув. — Дівчинка, ти вдаряєш по дереву. Бий по тому, що за ним. Тоді воно саме відлетить.
— Це не фізика.
— Це дрова. — Він усміхнувся скоса. — Колись твій батько мені так казав. Я теж не вірив.
Марина стисла руків'я міцніше. Ніхто за три місяці не вимовляв при ній слова «батько» таким тоном, ніби той просто вийшов у крамницю.
— Ви його бачили після?
— Ні. — Він знизав плечима. — Чого б я бачив. Він мене не любив. Я ж тоді казав їй, твоїй матері, що в нього очі, як в орла в клітці. Вона не слухала. Хто слухає сусіда?
Він віддав їй сокиру, і вона ударила: так, як він показав, крізь, не в. Колода розкололась навпіл, і півколоди відлетіло метра на два, і вони обоє засміялись. Коротко, неголосно, як сміються люди, що довго мовчали про одне й те саме.
Лезо слизнуло на наступному ударі. Не по дереву: по мокрій корі. Вона не встигла прибрати руку, і обухом зачепила власну долоню.
Біль був не гострий: тупий, як від удару дверима. Вона розкрила руку й побачила на шкірі білу смугу, яка за секунду стала червоною.
— Дурна! — Петро кинув цигарку. — Давай сюди.
— Це дрібниця.
— Дрібниця! — Він уже тягнув її за зап'ястя до хати. — Маріє! Неси бинт!
* * *
Мати промила рану під краном. Вода була крижана, і Марина відчула, як у неї тремтять коліна.
— Дивись, — сказала мати. — Нічого глибокого. Треба було одягнути рукавиці.
— Я не подумала.