Кюснахт і Цюрих, 20–22 листопада 1913
Бруннер повідомив про це в четвер, о пів на восьму ранку, не підводячи очей від касової книги.
— Із понеділка ви працюєте лише до обіду.
Ганна стояла біля полиці з настоями, з пляшечкою валеріани в руці. Вона поставила її на місце. Дуже обережно, етикеткою до себе, як ставлять шкільну вазу.
— Мені слід знати причину?
— Мені не потрібні відвідувачі, які питають про моїх помічниць. — Він перегорнув сторінку. — Минулої неділі прийшов добре вдягнений пан і запитав, чи справді в мене працює «панна з Росії, що ходить до Кюснахта». Я сказав, що в мене працює фармацевтка. Він подякував і купив півфунта ромашки. Ромашку, панно Тернова, у нас ніхто не питає за шість франків.
— Це Раппе.
— Я не називаю імен. — Бруннер ковзнув поглядом по її обличчю й повернувся до цифр. — Я лише рахую. Від п'ятнадцятого листопада мій оборот за вечірні години впав учетверо, бо ви зачиняєтесь, коли вам треба бігти до Кюснахта. Це ваш вибір. Це не моя образа. Це арифметика.
Вона кивнула. Вона не мала чим заперечити, і в цьому була вся безвихідь: усе, що він сказав, було правдою.
— Дякую, що не звільнили.
— Я не вмію швидко рахувати, коли йдеться про людей, — сказав Бруннер. — Дайте мені час.
* * *
У Кюснахті йшов дощ. Дрібний, густий, без вітру: такий, що повисає в повітрі й не падає. Емма відчинила двері сама, у вовняному шалі поверх домашньої сукні, з рукою, що вже не ховала живота. Під очима в неї лежали тіні, яких вона навіть не намагалась приховувати.
— Він у кабінеті, — сказала вона. — Не виходив від ранку. Я залишила обід на підносі біля дверей. Він з'їв половину.
— Я можу посидіти в холі.
— Сидіть. — Емма трохи помовчала. — Франц просив, щоб ви його покликали. Він каже, що у вас сумна спина.
— Це неправда.
— Діти не помиляються у спинах, — сказала Емма й пішла на кухню, ступаючи тихо й рівно, як ходять у домі, де всі сплять, а хтось ні.
Ганна сіла на лаву під вішаком. Журнал поклала на коліна, але не розкрила. Із кабінету не долинало нічого: ні голосу, ні кроків. Тиша була не така, як минулого тижня. Не півтори людини. Одна.
— Це ваш зошит?
Хлопчик стояв поруч у фланелевій піжамі. Франц, п'ять років, широке чоло й уважні очі, дуже схожі на ті, що вона вже бачила й не могла забути. У руці він тримав шматок крейди.
— Мій.
— А що в ньому?
— Те, що я чую.
— Я теж чую. — Він з великою повагою кивнув. — Ходімо.
Він повів її в коридор, до вузького кута між шафою й вікном, де паркет був світліший, ніж скрізь, бо його щодня натирали воском. На підлозі було намальоване крейдою колесо. Чи коло: з хрестом, що ділив його на чотири частини. Чотири кімнати.
— Це що?
— Дім. — Франц присів навпочіпки. — Тут тато. Тут мама. Тут я з сестрами. А тут, — він показав на четвертий сектор, порожній, обведений тонкою, двічі підправленою лінією, — тут нікого.
— Нікого?
— Поки що. — Він серйозно подивився на неї. — Тут живе той, кого ще немає. Він просто чекає, коли дозволять увійти.
— Хто дозволить?
— Не знаю. — Франц стер долонею край лінії й намалював її заново, рівніше. — Я не вмію запитувати. Я тільки малюю.
Ганна довго дивилась на крейдяні лінії. Вона не мала звички вірити в знаки, вона вчилась на фармацевта, і для неї кожен знак мав бути зважений, розчинений і перевірений. Але в цьому колі було щось таке, що не вимагало перевірки. Воно просто стояло на підлозі, як стоїть на столі склянка води.
— Франце, — сказала вона. — Ти бачив це десь?
— У мене в голові. Воно було завжди.
З кабінету долинув скрип крісла. Хлопчик миттю підвівся, струсив крейду з колін й побіг у дитячу, без слова, так само легко, як і прийшов.
Ганна лишилась сама з колом на підлозі. Вона дістала з кишені хустинку й обережно, щоб не зачепити ліній, прикрила нею найменший шматочок крейди, що відколовся.
— Ви його бачили? — спитала Емма.
Вона стояла в дверях кухні з тацею, на якій парував чай. Ганна не чула її кроків.
— Коло? Так.
— Він малює його по всьому дому. — Емма поставила тацю на комод. — Я не стираю. Вчора Агата сказала: «Мамо, а раптом це комусь потрібно?» Я подумала, що вона права. Хоч я й не розумію, кому. — Вона поклала долоню на груди й ледь прикусила губу. — Я не питаю його, що відбувається, Ганно. Я десять літ вчилась не питати. Я лише розставляю лампи.
— Це мудро.
— Це втома. — Емма усміхнулась. — Але іноді це одне й те саме.
Вона налила чаю у дві чашки й одну подала Ганні, не питаючи, чи та хоче.
* * *
У п'ятницю вона вперше за три тижні не пішла до Кюснахта.