Київ, субота, 21 листопада · до дванадцятого грудня 21 день
Захарчук подзвонила в п'ятницю о дев'ятій вечора, коли Роман сидів на кухні в пледі з головою, повною води, і пив чай, який не відчував.
— Завтра о сьомій. Обоє. Без подарунків і без дипломатії. — Пауза. — Мій дім, мої правила. Комісія вимагає, щоб ви не зустрічалися наодинці. Я пропоную себе в ролі третьої особи. Це не жарт.
— Я не думав, що ви жартуєте, Ірино Максимівно.
— Тоді ви єдиний, хто так думає.
Вона поклала слухавку, не прощаючись.
Він дивився на телефон довго. Потім подумав, що в дев'яносто шостому, коли їй було двадцять шість, ця жінка, мабуть, так само швидко клала слухавку, а потім сиділа над нею й чекала, чи передзвонять.
* * *
Вона жила на Липках, на третьому поверсі будинку, збудованого, коли в Києві ще вірили, що стелі мають бути високі, а коридори довгі. Двері відчинила сама, у темно-синій сукні з білим комірцем, зовсім не схожа на ту, що сиділа в кабінеті з текою. Марина стояла за плечем Романа, в тому самому сірому пальті, яке за добу не висохло до кінця. Від неї пахло річковим мулом і чимось аптечним.
— Заходьте, — сказала Захарчук. — Взуття лишайте. Не тому що чисто. Тому що холодно.
У передпокої лежали три пари капців: темно-зелені чоловічі, жіночі в клітинку й мініатюрні, як дитячі, рожеві. Роман не мав сили питати, чиї вони. Він узяв зелені.
Квартира була така, якою він її уявляв, лише без головного, чого не вмів передбачити. Книжкові шафи до стелі. Рояль, накритий вишитою серветкою. Один-єдиний знімок у рамці: лабораторія, двадцять п'ять осіб у білих халатах і між ними дуже молода жінка з довгою косою, яка не усміхалась. На столі в залі стояли три тарілки, три келихи, три серветки в кільцях, і пахло так, що Марина здригнулась би від голоду, якби не вміла нічого не показувати.
— Ви готуєте? — спитав Роман.
— Ви вважали, що я замовляю? — Захарчук подивилась на нього без образи, з академічним інтересом. — Борщ. Голубці. Пироги з квашеною капустою й грибами. Я роблю це двічі на рік: коли хтось у моєму житті має бути почутий. Сьогодні, схоже, та дата.
— Ми не хотіли б...
— Романе Володимировичу. Сядьте.
Він сів.
— Правила, — оголосила вона й підняла вказівний палець. — Перше: до десерту про роботу не говоримо. Друге: хто перший скаже «етична комісія», миє посуд. Третє: я для вас сьогодні не голова, не в. о. і не колега, а господиня. Тобто людина, що має право питати, чи ви з'їли ще один пиріжок, і не слухати відповіді.
— Це незаконно, — сказала Марина.
Вперше за дві доби вона заговорила, і голос був хрипкий, але живий.
— Ні, — відповіла Захарчук. — Це довільно. Це зовсім інша категорія.
* * *
Борщ був разючий. Це було образливо.
Роман їв повільно, з відчуттям людини, яка прийшла на прийом до судді й виявила, що той пече хліб. Марина зачерпнула ложкою раз, другий, третій і мовчки поклала собі добавки, чого, він знав, ніколи не робила на публіці. Захарчук нічого не сказала. Тільки трохи підсунула до неї сметану.
За вікном по Круглоуніверситетській проїжджали рідкі суботні машини. Годинник у залі, великий, у дерев'яній шафці, відбивав чверті. Роман ловив себе на думці, що вперше за три тижні нікуди не поспішає, і це було тривожніше за поспіх.
— Ви не зазираєте в телефон, — сказала Захарчук.
— Стас пообіцяв телефонувати, якщо Дана...
— Дана вдома. Мати відключила їй інтернет, забрала блокнот і сидить у кімнаті на стільці. Це я знаю від самої матері, о восьмій ранку.
Марина поклала ложку.
— Ви з нею розмовляли?
— Вона розмовляла зі мною. Я слухала. Це різні речі. — Захарчук вирівняла серветку. — Правило перше. Про роботу після десерту.
— Це не робота.
— Ви не маєте права так вирішувати. — Вона озирнулась на Романа. — Ви обоє дуже швидко вирішуєте за інших, що вважати роботою.
Роман промовчав. У цій фразі була частка, на яку він не мав заперечень.
* * *
Десерт був слив'яний пиріг із корицею. Захарчук поставила його посеред столу, налила всім чаю й сіла, склавши руки.
— Тепер можна.
Вона не стала ні тягнути, ні готуватись. Це була її риса, яку Роман завжди цінував і якої боявся: вона починала, коли була готова, і одразу з центру.
— Сьогодні вранці до ректора надійшов лист. Від Валентини Петрівни, матері вашої студентки. Не скарга на вас, Марино Андріївно. Скарга на кафедру. Вона пише, що її дочка пройшла «експериментальні практики без належного нагляду», що її залучили до «сумнівних методик, які не мають наукового підґрунтя», і що вона вимагає перевірки. Три сторінки. Написано грамотно й по суті. Я б сама так написала.
— Вона права, — сказала Марина.
Роман повернув голову. Вона дивилась на чашку, не на Захарчук.