Вона, він і Юнг

Розділ 43. Видубичі

 Київ, ніч на п'ятницю, 20 листопада · до дванадцятого грудня 22 дні

Стас вважав, що кожна катастрофа має свій регламент, і що першим пунктом цього регламенту завжди є «не панікувати вголос».

Він набрав це правило подумки, поки одягав куртку, а друге, «знайти зарядку», виконав уже в таксі, де телефон показував чотири відсотки. О двадцять третій п'ятдесят вісім Марина написала в месенджер: Дана зникла. Їдь до неї. Він не питав навіщо. Він розбудив сусіда по квартирі, взяв у нього павербанк і рушив на Троєщину.

Оксана чекала в під'їзді, у піжамі й чоловічому светрі, з котом на руках. Кіт дивився на Стаса з виразом, у якому не було нічого, окрім докору.

— Вона його не взяла, — сказала Оксана замість вітання. — Бальзака. Вона завжди бере його на руки, коли виходить. Навіть до крамниці.

Блокнот лежав на столі в Данчиній кімнаті, відкритий на останній сторінці. Марина вже була там: сиділа навпочіпки біля письмового столу в тому самому сірому пальті й не торкалась паперу. Поруч стояв Роман.

Стас зупинився на порозі. Він мав обов'язок: третя особа повинна бути присутньою при кожній їхній зустрічі. Але формулювання комісії стосувалося «архіву», а не рятувальних операцій. Він вирішив, що це тлумачення прийнятне, і записав у голові: 00:31. Присутні: троє + Оксана. Причина: непередбачена.

— Не руками, — сказала Марина. — Лише очима.

Він підійшов.

На сторінці було п'ять слів, виведених Даниним акуратним почерком, ніби вона писала не вночі, а за партою:

Ганна. Вода. Вежа. Вікно. Йду.

Нижче стояв малюнок олівцем: вежа над водою, простий вертикальний контур, і в самому верху жовта цятка, заштрихована густо, до дірки в папері. Під малюнком Дана позначила дві лінії: хвилясту, широку й тоншу, зламану. Над тонкою лінією ледь помітно стояв рядок: берег, де пахне мокрим камінням, і дзвін.

— Дзвін, — сказав Роман.

— У Києві дзвонять скрізь, — сказала Марина.

— Але не всюди видно вежу.

Стас дістав телефон.

— У неї шеринг локації з Оксаною. Ми налаштували в жовтні, коли вона поверталась з пар допізна. — Він повернувся до сусідки. — Ти бачила?

— Не відкривала, — прошепотіла Оксана. — Я не думала...

Він відкрив.

Синя точка стояла на краю карти. Правий берег, нижче мосту, там, де Дніпро зусібіч оточений сірим: промзона, колія, одинокий плямистий сквер. Видубичі. Остання позначка: 23:21. Після цього точка згасла.

— Вона вимкнула телефон там, — сказав Стас. — Або вона сама, або він розрядився. Через пів години.

— Видубичі, — повторила Марина.

— Дзвіниця, — сказав Роман. — Старий монастир. Видно з берега. У неї на башті вночі горить прожектор. Жовтий.

Усі троє довго дивились на малюнок. Стас вирішив нічого не коментувати. Це було найрозумніше з усього, що він міг зробити.

* * *

Перша година. Друга. Третя.

Вони розділились: Роман з Мариною пішли берегом на північ, Стас з Оксаною на південь, повз колійний мостик і гараж із облупленою вивіскою «Шиномонтаж». Він тримав у лівій руці телефон із ліхтариком, у правій термос, який устиг узяти з Оксаниної кухні. Оксана йшла поруч і говорила, не питаючи, чи він слухає.

— Вона не хотіла нічого поганого. Вона просто вчора була... інша. Весела, але така, наче не з нами. Я її питала, що вона робила в лабораторії, а вона казала: «Ми бачили жінку». І все. Я думала, жарт.

— Це не жарт, — сказав Стас.

— Це страшно?

— Так.

Він не збирався казати правду, але вона вирвалась: така проста, що Оксана на мить затнулась, а потім взяла його під руку.

О третій двадцять Стас зателефонував у поліцію. Диспетчер, жіночий голос, стомлений і ввічливий, поставив чотири запитання: вік, дата народження, чи були суперечки, чи є думки про самогубство.

— Немає, — сказав він. — Вона хороша дівчина. Вона ніколи... Вона не хотіла. Вона сказала «мене кличуть».

— Хто?

— Не знаю.

Пауза.

— Пане, — сказала диспетчерка дуже м'яко. — Вона повнолітня, пішла добровільно, ніяких зовнішніх ознак насильства немає. Я оформлю заяву. Але ви розумієте, що виїзд відбудеться, коли буде вільний екіпаж. Може, вранці.

— Я розумію.

— Знайдіть її сам, якщо можете. Я не маю права так казати. Але кажу.

Він подякував. Вимкнув телефон. Над Дніпром піднімався туман: не білий, а сіро-жовтий, як вата, просякнута електрикою. Десь далеко проїхав товарний потяг, і дивно було чути його в такій тиші.

Я інженер, подумав Стас. Я працюю з системами, які можна перезавантажити.

Він тримався за цю думку двадцять хвилин. Потім телефон завібрував у кишені.

Ми на причалі. Тут її кросівки.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше