Київ, ніч на п'ятницю, 20 листопада · до дванадцятого грудня 22 дні
Стас вважав, що кожна катастрофа має свій регламент, і що першим пунктом цього регламенту завжди є «не панікувати вголос».
Він набрав це правило подумки, поки одягав куртку, а друге, «знайти зарядку», виконав уже в таксі, де телефон показував чотири відсотки. О двадцять третій п'ятдесят вісім Марина написала в месенджер: Дана зникла. Їдь до неї. Він не питав навіщо. Він розбудив сусіда по квартирі, взяв у нього павербанк і рушив на Троєщину.
Оксана чекала в під'їзді, у піжамі й чоловічому светрі, з котом на руках. Кіт дивився на Стаса з виразом, у якому не було нічого, окрім докору.
— Вона його не взяла, — сказала Оксана замість вітання. — Бальзака. Вона завжди бере його на руки, коли виходить. Навіть до крамниці.
Блокнот лежав на столі в Данчиній кімнаті, відкритий на останній сторінці. Марина вже була там: сиділа навпочіпки біля письмового столу в тому самому сірому пальті й не торкалась паперу. Поруч стояв Роман.
Стас зупинився на порозі. Він мав обов'язок: третя особа повинна бути присутньою при кожній їхній зустрічі. Але формулювання комісії стосувалося «архіву», а не рятувальних операцій. Він вирішив, що це тлумачення прийнятне, і записав у голові: 00:31. Присутні: троє + Оксана. Причина: непередбачена.
— Не руками, — сказала Марина. — Лише очима.
Він підійшов.
На сторінці було п'ять слів, виведених Даниним акуратним почерком, ніби вона писала не вночі, а за партою:
Ганна. Вода. Вежа. Вікно. Йду.
Нижче стояв малюнок олівцем: вежа над водою, простий вертикальний контур, і в самому верху жовта цятка, заштрихована густо, до дірки в папері. Під малюнком Дана позначила дві лінії: хвилясту, широку й тоншу, зламану. Над тонкою лінією ледь помітно стояв рядок: берег, де пахне мокрим камінням, і дзвін.
— Дзвін, — сказав Роман.
— У Києві дзвонять скрізь, — сказала Марина.
— Але не всюди видно вежу.
Стас дістав телефон.
— У неї шеринг локації з Оксаною. Ми налаштували в жовтні, коли вона поверталась з пар допізна. — Він повернувся до сусідки. — Ти бачила?
— Не відкривала, — прошепотіла Оксана. — Я не думала...
Він відкрив.
Синя точка стояла на краю карти. Правий берег, нижче мосту, там, де Дніпро зусібіч оточений сірим: промзона, колія, одинокий плямистий сквер. Видубичі. Остання позначка: 23:21. Після цього точка згасла.
— Вона вимкнула телефон там, — сказав Стас. — Або вона сама, або він розрядився. Через пів години.
— Видубичі, — повторила Марина.
— Дзвіниця, — сказав Роман. — Старий монастир. Видно з берега. У неї на башті вночі горить прожектор. Жовтий.
Усі троє довго дивились на малюнок. Стас вирішив нічого не коментувати. Це було найрозумніше з усього, що він міг зробити.
* * *
Перша година. Друга. Третя.
Вони розділились: Роман з Мариною пішли берегом на північ, Стас з Оксаною на південь, повз колійний мостик і гараж із облупленою вивіскою «Шиномонтаж». Він тримав у лівій руці телефон із ліхтариком, у правій термос, який устиг узяти з Оксаниної кухні. Оксана йшла поруч і говорила, не питаючи, чи він слухає.
— Вона не хотіла нічого поганого. Вона просто вчора була... інша. Весела, але така, наче не з нами. Я її питала, що вона робила в лабораторії, а вона казала: «Ми бачили жінку». І все. Я думала, жарт.
— Це не жарт, — сказав Стас.
— Це страшно?
— Так.
Він не збирався казати правду, але вона вирвалась: така проста, що Оксана на мить затнулась, а потім взяла його під руку.
О третій двадцять Стас зателефонував у поліцію. Диспетчер, жіночий голос, стомлений і ввічливий, поставив чотири запитання: вік, дата народження, чи були суперечки, чи є думки про самогубство.
— Немає, — сказав він. — Вона хороша дівчина. Вона ніколи... Вона не хотіла. Вона сказала «мене кличуть».
— Хто?
— Не знаю.
Пауза.
— Пане, — сказала диспетчерка дуже м'яко. — Вона повнолітня, пішла добровільно, ніяких зовнішніх ознак насильства немає. Я оформлю заяву. Але ви розумієте, що виїзд відбудеться, коли буде вільний екіпаж. Може, вранці.
— Я розумію.
— Знайдіть її сам, якщо можете. Я не маю права так казати. Але кажу.
Він подякував. Вимкнув телефон. Над Дніпром піднімався туман: не білий, а сіро-жовтий, як вата, просякнута електрикою. Десь далеко проїхав товарний потяг, і дивно було чути його в такій тиші.
Я інженер, подумав Стас. Я працюю з системами, які можна перезавантажити.
Він тримався за цю думку двадцять хвилин. Потім телефон завібрував у кишені.
Ми на причалі. Тут її кросівки.