Київ, ніч на вівторок, 17 листопада, і середа, 18-го · до дванадцятого грудня 25 днів
Камеру на дверях лабораторії поставили чотири роки тому, після крадіжки двох моніторів, і всі про неї забули.
— Я теж, — сказав Стас. — Я її сам монтував. Три ночі лазив по драбині. Потім завантажив настройки на мережевий накопичувач у серверній і більше ні разу не відкривав. Вона пише безперервно, без звуку, лише рух. Хоча звук там теж є, я знайшов, коли шукав. Мікрофон вбудований, про який я забув. Архів зберігається шістдесят днів, а потім самовидаляється. Двадцять п'яте вересня плюс шістдесят...
— Двадцять четверте листопада, — сказала Марина.
— Ще сім днів. — Він потер обличчя. — Я три тижні не дивився. Не тому, що не здогадався. Тому, що не хотів. А сьогодні, коли ти розповіла про Дану, про блокнот, я подумав: ні, треба, бо інакше я ніколи не зможу тобі сказати, що не дивився.
Була пів на першу ночі. У лабораторії горіла лише лампа над його столом, і від цього зал здавався вдвічі більшим: чорні вікна, дошка з аркушами, на яких жовті лінії збігів у темряві читались як шрами. Роман прийшов за три хвилини до Марини й сів на найдальший стілець, під вікном, склавши руки на колінах. Пальто не знімав.
— Це за регламентом, — сказав Стас, відкриваючи журнал. — Присутні: троє. Початок: нуль нуль тридцять сім. Я не прошу вас сідати. Я прошу вас лише не обіцяти собі, що ви витримаєте. Якщо щось піде не так, скажіть, я зупиню.
— Запускай, — сказала Марина.
* * *
Екран спершу був сірим і нерухомим: коридор, напівтемний, двері, схожі на всі інші, і в нижньому правому куті цифри: 25.09. 03:04:11.
Нічого не відбувалось. Стас перемотав на дві хвилини вперед. Тоді в кадр з'явилась постать.
Марина відразу впізнала, що це вона, і водночас не впізнала: так буває, коли бачиш себе у вітрині магазину й на мить думаєш про когось чужого. Босоніж. У піжамі: сірі штани, футболка, зверху те саме пальто, яке вона купила торік і вважала зручним. Волосся було розпущене. Крок мала рівний, дуже спокійний, ніби вона не йшла, а рухалась по рейці.
— Двері, — сказав Стас.
Вона підійшла до дверей лабораторії й приклала до замка картку. Не шукала її по кишенях: рука пішла просто в потрібну кишеню, ніби так було завжди. Замок клацнув. Вона відчинила двері, зайшла.
— Тут вона зникає з кадру, — сказав Стас. — Камера дивиться на вхід. Але є ще друга, у самій кімнаті, над вогнегасником. Я забув і про неї.
Інша картинка: лабораторія з висоти, зелена від нічного режиму. Постать підійшла до її робочого столу, не вмикаючи світла, і сіла. Екран засвітився. Вона дивилась на нього, але... Марина нахилилась до монітора.
— Вона не дивиться на екран, — сказала вона.
— Ні.
Очі були розплющені. Блищали, ніби скляні, і дивились кудись трохи вище монітора, на стіну, на пляму на стелі. Пальці на клавіатурі рухались швидко, без жодної паузи: так, як Марина ніколи не друкувала. Це було схоже на гру на інструменті, який людина знає глибше, ніж може пояснити.
— Чотирнадцять записів, — сказав Стас. — Дев'ять хвилин чистого часу. Менше хвилини на кожен. Я рахував.
Марина не відповіла. Вона дивилась, як її власна рука відкриває одну анкету за одною, змінює один рядок і закриває. Без вагання. Без перевірки. Так, як переписують те, що давно вивчили.
На екрані, на нижньому краю кадру, цифри йшли: 03:09. 03:10. 03:11. 03:12.
Тієї миті постать за столом підвела голову.
Не різко. Повільно, ніби її хтось покликав. Вона повернула обличчя вгору й убік, просто в об'єктив камери над вогнегасником, і Марина відчула, що ніхто в кімнаті не дихає. Це було її обличчя. Але вираз на ньому був такий, якого вона не пам'ятала ні в дзеркалі, ні на фотографіях: не сон і не очікування, а увага. Увага людини, яка давно знає, що за нею спостерігають, і нарешті вирішила відповісти.
Губи ворухнулись.
Стас натиснув на клавішу. З колонок ноутбука долинув шелест, як від сухого листя, і крізь нього, на самій межі слуху, голос. Низький, трохи хрипкий. Її. І не її.
— Це шепіт, — сказав Стас. — Я вже слухав. Слів не розібрати. Я пробував фільтри. Якщо дати мені два дні, може, виділю.
Постать у кадрі говорила три, чотири секунди. Потім відвернулась, ще кілька хвилин рухала пальцями по клавіатурі, закрила базу, підвелась, постояла, наче перевіряла, чи нічого не забула, і пішла до дверей тією ж рівною ходою. Камера на вході зафіксувала, як вона виходить, як зачиняє за собою двері, прикладає картку й повертається коридором, повз стіну, повз вішак, у темряву. У куті екрана цифри: 03:19:40.
Стас зупинив запис. Екран завмер на порожньому коридорі.
— Це ще не все, — сказав він і відкрив журнал хмари. — Та сама ніч, 25.09, 03:12:04. Така сама папка, «Вежа», відкрита дев'ять секунд. Додано файл, о 03:12:13 папку видалено. А вчора вночі її створили знову, порожню.
Файл мав одну стрічку, без назви: Хтось повинен там бути.
Марина не рухалась. Ці слова вона вже чула: Стас читав їх уголос із зошита Ганни, у цій самій лабораторії. Вона їх не писала.