Київ, понеділок, 16 листопада · до дванадцятого грудня 26 днів
Бубонці задзвеніли о 03:12.
Марина прокинулась від цього звуку раніше, ніж від чогось іншого, і спершу не зрозуміла, чому земля під нею тверда. Вона стояла. Босоніж, у коридорі, перед дверима кухні, з правою рукою, піднятою на рівень пояса: ніби тримала за руку когось невисокого, що стояв поруч.
Бубонці на спальні дзеленчали ще секунд п'ять, вона чула їх позаду, дрібно й жваво. Телефон на тумбочці вібрував об дерево. Стасів сенсор виконав свою роботу бездоганно: вона не дійшла ні до столу, ні до ноутбука, ні до жодного листа. Зупинилась на порозі кухні. Рівно на тому місці, де колись, у чужій кухні, стояла дівчинка.
Вона не здригнулась. Вона перевірила годинник на мікрохвильовці: 03:12. Потім опустила руку, обережно, ніби відпускала чужу долоню, і довго стояла в темряві, слухаючи, як у стіні гуде труба.
Це була перша ніч за два місяці, коли вона отямилась до того, як щось зробила. Вона записала це в блокнот. Не як успіх. Як факт: система спрацювала. І додала, дрібніше: тіло знало, куди йти.
* * *
О дев'ятій ранку на стіні її вітальні висіло шість аркушів формату А3, приклеєних скотчем у два ряди. Вона зробила це, не зважаючи на втому, і тепер стояла перед ними з чашкою кави, у шкарпетках, із волоссям, зібраним олівцем.
Зверху великими літерами: ЩО ТАКЕ 03:12?
Під цим чотири колонки.
А. Парасомнія. Звичайна, медична. Нічні автоматизми, провокація стресом, генетика: мати теж не спала, ходила, ночами малювала. Сомнолог сказав: дорослі, які починають, зазвичай мають двадцять років історії, а не три місяці. Перевірка: поліфізіографія сьомого листопада, результат прийде в четвер. Ймовірність Марина поставила 0,4 і відчула, що цифра звучить як відмовка.
Б. Навіювання. Вересень 1999-го. Чоловік сидить на кухні, дівчинка сім років стоїть у дверях, він киває. З цього може виникнути все: гіпнотичний трюк, тривала дія, якийсь пускач, який діє роками. Звучало як погана сцена з детектива. Тому ймовірність вона записала 0,2, а потім закреслила й написала «невідомо».
В. Хтось інший. Хтось із доступом до її пристроїв, мережі, облікового запису, паролів. Лист нотаріусу, чотирнадцять записів, анкети. Спростовано частково: відео з кімнати, її тіло, її рука. Але лише частково: рука не обов'язково її розум.
Г. Тут вона довго тримала маркер над аркушем і нічого не писала. Потім написала: Те, що я не готова назвати. І підкреслила двічі.
Ймовірностей не виходило. Це її обурювало більше, ніж будь-що. Вона була людиною, яка скільки себе пам'ятала, вимірювала. Вона знала, як відрізнити сигнал від шуму, і тепер не могла відрізнити, а відчуття було таке, ніби з неї зняли міліметрову сітку і лишили просто дивитись.
Вона відступила на крок. Шість аркушів стояли на стіні, як шість сторінок чужого протоколу.
Телефон завібрував. Повідомлення від Ярини, три рядки:
Маринко, ви вчора не відповіли на моє повідомлення, і мені не потрібна відповідь. Мені потрібно, щоб ви знали: не вирішуйте цього тижня, хто це. Просто ведіть записи. Вам не треба вирішувати, щоб жити.
Марина перечитала. Потім усміхнулась уперше за ранок, хоч це була не зовсім усмішка.
— «Не вирішуйте», — сказала вона вголос стіні. — Тобто нічого не робити.
Стіна не відповіла. Але вона зняла аркуш «Г», склала вчетверо й сховала до кишені піджака, під секундомір.
* * *
Роман вів пару о дванадцятій.
Аудиторія двісті третя, перший курс, сорок молодих облич, які тримали ручки так, ніби вони важили більше, ніж зазвичай. Йому було дозволено читати лекції. Це був єдиний рядок у рішенні комісії, який він цінував: як відчинений вентиль, щоб система не вибухнула.
Тема була безневинна: «Види пам'яті». Він докладно розповів про епізодичну, про семантичну, про хибну. Хтось питав про свідчення очевидців. Він відповідав.
На останніх десяти хвилинах із заднього ряду підняла руку дівчина в зеленому светрі, яку він не пам'ятав на ім'я.
— Романе Володимировичу, а можна не з теми?
— Можна.
— Бувають збіги, — сказала вона. — Ну, наприклад, мені сниться, що я зустрічаю людину, і наступного дня зустрічаю. Чи може це щось означати? Чи це просто так.
Аудиторія приглушено засміялась. Це було не зло: це було очікування, що він скаже «просто так», і всі зітхнуть з полегшенням.
Він трохи помовчав. У нього в голові пройшла ніч, яку він провів у сорок другому році свого життя, і дві ночі до неї.
— Є такий термін, — сказав він. — Синхронічність. Його ввів Юнг для збігів, які не пов'язані причиною, але пов'язані змістом. Він розумів, що наука не може цього довести. Але й відкинути не наважувався.
— А ви як? — спитала дівчина.
— Я намагаюсь не вірити й не відкидати.
— Це можна?
— Це дуже важко, — сказав він. — Це схоже на ходьбу по краю стола: ти постійно відчуваєш, що хочеш упасти на один бік або на другий. І тоді доводиться стояти. Просто стояти.