Ірпінь, субота, 14 листопада · до дванадцятого грудня 28 днів
Мати написала в п'ятницю о двадцять третій двадцять, коли Марина вже лежала, і повідомлення було таке коротке, що його можна було прочитати, не відкриваючи очей:
Приїжджай. Його теж привези. Не його правила, а його.
Марина дивилась на ці слова, поки екран не згас. Потім увімкнула знову й перечитала. «Його теж». Два тижні тому мати писала: «Про нього не питай». Хтось у цьому будинку передумав, і вона, експериментаторка з десятирічним стажем, не мала ні гіпотези, ні контролю.
До дванадцятого грудня лишалось двадцять вісім днів. Вона порахувала це автоматично, як рахують сходинки в темному під'їзді.
* * *
Стас приїхав о восьмій на старій сріблястій «Октавії», на лобовому склі якої в нього висів пластиковий скелет із Хелловіну. Скелет він не зняв.
— Це службовий, — пояснив він, відчиняючи дверцята. — Третя особа має мати розпізнавальний знак.
Роман уже сидів ззаду, з тонкою текою на колінах. Він був у тому самому темному пальті, у якому ходив на засідання, і виглядав так, ніби їде в суд, а не в гості. Марина сіла поруч зі Стасом і за хвилину відчула, що їй легше, коли він за спиною: не видно.
— Правила на сьогодні, — сказав Стас, виїжджаючи на Берестейський. — Перше: я присутній усюди. Друге: журнал веду я, і ніхто не питає, що я там пишу. Третє: якщо Марія Голуб запропонує вам борщ, ви їсте. Це не для етики, це для виживання.
— Звідки ти знаєш, що борщ? — спитала Марина.
— Ти сказала у вівторок. Тричі.
— Не казала.
— Двічі, — поступився він. — Я округляю вгору.
Роман ледь усміхнувся в дзеркало заднього виду й знову дивився у вікно. Там плив жовто-сірий листопад: мокра обочина, голі тополі, реклама, яка обіцяла квартири «з видом на ліс».
— Вона мене пам'ятає, — сказав він за якийсь час, ні до кого. — Я не знаю, що саме.
— Спитайте в неї, — сказала Марина.
— Це не питання.
— Це єдине питання.
Він не відповів.
* * *
Біля хвіртки стояла сіра «Лада».
Марина впізнала її ще з дороги, за тією особливою вм'ятиною на лівому крилі, яку вона бачила із заднього сидіння в чотирнадцятому році, коли дивилась на жовті листки липи й рахувала їх. Машина вже не бігала: вона стояла на цеглинах, без одного колеса, з поріділою фіранкою у задньому вікні. Біля неї, спершись на паркан, з цигаркою в зубах стояв дядько Петро.
Він постарів. Це Марина відзначила спершу: не очі, не руки, а те, як він тримає шию, ніби щось уже болить, а він ще не вирішив, що це.
— Марино, — сказав він. Потім перевів погляд за її плече, і погляд змінився. — Це ти.
— Добрий день, Петре Остаповичу, — сказав Роман.
— Ти по цю адресу вже приходив.
— Приходив.
— І тоді я тобі сказав, що Марії тут нема.
— Сказали.
— То й тепер нема. — Петро вийняв цигарку з рота й повільно розтер її об стовпчик. — Вона цілу ніч не спала. Півтора місяці не спить. Нікуди ти не підеш.
— Дядьку Петре, — сказала Марина.
— Іди, Марино, в хату. Хай він тут постоїть.
— Нас запросили.
— Хто?
— Мама.
— Вона мені не казала.
— Вона й нікому не каже. — Марина зробила крок, і сама здивувалась, як рівно прозвучав її голос. — Ви тоді возили нас сім разів. Я сиділа тут, у машині, на задньому сидінні. Ви слухали радіо й жодного разу мене не спитали, чому я не виходжу. Я вам вдячна. Але зараз ви мене не питаєте теж. Це моя мати, і це моя справа.
Петро подивився на неї довго. Потім на Романа. Потім на Стаса, який стояв трохи осторонь зі своїм журналом і виразом людини, що ввічливо вдає камінь.
— А цей хто?
— Третя особа, — сказав Стас. — Присутність фіксується. Ось печатка.
Петро глянув на печатку, потім на скелет у вікні «Октавії» й раптом коротко, хрипко засміявся, ніби в ньому відкрився старий клапан.
— Ну, хоч хтось у цій історії має печатку, — сказав він. — Іди. Але, Левченку, слухай. Якщо вона знову не їстиме тиждень...
— То я приїду й зварю їй борщ, — сказав Роман. — Власноруч. Готую погано.
— Це ще гірше, — сказав Петро й відсунувся від хвіртки.
Скрипнуло. Над парканом висіла гола слива з чорними, мов обпаленими, гілками. На землі під нею лежав пласт листя з одним зморщеним плодом, який хтось не підібрав.
* * *
Мати стояла на ґанку. Не на драбині, не за мольбертом: просто стояла, у синьому вовняному кардигані, з косою, перекинутою на груди, і дивилась на Романа, як на річ, що повертається з довгої позики.