Вона, він і Юнг

Розділ 37. Чорна ручка

Київ, четвер, 12 листопада · до дванадцятого грудня 30 днів

— Він просив передати дослівно, — сказав Стас.

Він сидів на краю лабораторного столу, бовтав ногою й тримав у руках жовтий стікер, на якому Роман своїм дрібним почерком написав три рядки. Стікер Стас не віддав Марині одразу. Він його потримав, як тримають телеграму, яка може виявитись і дуже поганою, і дуже доброю.

— Він сам не міг прийти?

— Міг. Але ти сказала: «Ніяких приватних розмов». Він вирішив тлумачити це суворо. Тобто через мене. — Стас підняв стікер на рівень очей. — «Після кожної сесії: вода, їжа, назвати п'ять предметів у кімнаті, які були там до вас. Нічого не вирішувати вночі. Якщо Старий скаже, що ви єдина, це привід насторожитись, а не пишатись».

Марина відклала ручку.

— Звідки він знає, що Старий може таке сказати?

— Бо ти розповіла про Старого в понеділок, коли ми їли локшину. Пам'ятаєш? Я записав. — Стас зніяковів. — Просто записав, не підслуховував.

— Він не мій аналітик.

— Він теж так сказав. І додав: «Це не порада, це побажання колеги, який не веде клінічної роботи». — Стас зробив паузу. — А ще: «Знаю, що знає. Знання не заважає».

Марина мовчала секунд п'ять.

Вона розуміла, що злість, яка підіймалась усередині, була несправедлива. Усі три рядки було написано коректно, нічого зайвого, жодного натяку на «я за вас хвилююсь» чи «я краще знаю». Це були три цеглини, покладені рівно, без цементу. Просто: тримай, якщо потрібно.

Вона не любила, коли їй дають те, чого вона не просила, і що виявляється потрібним.

Це була її давня риса, ще з дитинства: найбільше ображали ті подарунки, які влучали. Вона навчилась від цього застрахуватись, не приймаючи нічого, чого не могла б повернути. Тепер доводилось приймати.

— Дай.

Стас віддав. Вона наклеїла стікер на корінець зошита, який лежав перед нею на столі: новий, чорний, у твердій обкладинці, куплений учора ввечері в крамничці біля Золотих воріт. Продавчиня, молода й сонна, сказала: «Такі беруть лікарі». Марина не стала питати чому.

— Підготуй, будь ласка, мій перелік, — сказала вона.

— Який?

— Умови. Як у протоколі.

Стас дістав блокнот і прочитав без запинки:

— Перше. Таймер на двадцять хвилин, з пискливим сигналом. Друге. Чорна ручка, не олівець. Третє. Перед сесією вимкнути телефон окрім месенджера зі мною. Четверте. Місце: килим у вітальні, спиною до шафи. П'яте. Після сесії: вода, їжа, п'ять предметів. Шосте. Не частіше трьох разів на тиждень, за порадою Ярини. Сьоме. — Він підвів очі. — «Ніяких важливих рішень, поки не виспалась».

— Це від неї.

— Це від неї. Мені подобається. Вона мудра, ця Ярина, хоча я її знаю тільки з твого переказу.

— Стасе, ти будеш свідком. На зв'язку, не в кімнаті.

— Чому не Роман Володимирович? Він же знає, як це робиться.

— Саме тому. — Марина провела пальцем по краю зошита. — Він знає занадто добре. Мені потрібен той, хто просто чекатиме з чайником.

— Чайник — моя друга спеціальність, — сказав Стас. — Після того, щоб бути третім.

— Ярина справді мудра, — погодилась Марина. — І з котом.

Вона вирішила не розповідати Стасові, як минулої суботи, на третій хвилині розмови, Ярина сказала їй: «Вам хочеться, щоб це виглядало як лабораторний експеримент. Нічого, воно може». І нічого більше. Ні заперечення, ні схвалення. Просто право.

— Ще одне, — сказав Стас, дивлячись у блокнот. — Роман подав на паспорт. У п'ятницю, у ЦНАПі на Оболоні. Простояв чотири години, його прийняли на вісімдесят восьмому місці. Готовність двадцять четвертого листопада. Це на тиждень менше, ніж ми боялись.

— Звідки ти знаєш?

— Він мені написав. Це єдина людина в моєму житті, яка пише в месенджер повними реченнями й крапками. Я вже підозрюю, що це теж терапія.

* * *

Вона почала в одинадцять вечора.

Вмостилась на килимі, спиною до шафи, поклала зошит на коліна, поруч поставила склянку води й тарілку з двома грушами: Роман тоді приніс цілий пакет, і Стас роздав їх усім, навіть Захарчук, яка взяла одну й сказала «лише з огляду на технічний регламент». Груші були м'які, трохи надто стиглі. Марина відгризла шматок для запаху й поклала назад.

Таймер на двадцять хвилин. Тиша. Бубонці на дверній ручці в коридорі; вони з'явились тут після ночі на горищі й ніколи звідти не зникали.

Вона відкрила зошит і написала чорною ручкою, великими літерами, першу сторінку:

12.11. 23:04. Сесія № 1 (офіційно друга, перша була 12.10). Місце: вітальня. Стан: спокійна, злегка втомлена. Пульс 71. Запит: хочу знати, що Старий хотів сказати про четвертий сектор.

Вона прочитала це й відчула, що для такої нервової справи формулювання було надто сухим. Але інакше вона не вміла. Лише так, ніби розпочинала дослідження, а не прощалась із чимось.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше