Київ, четвер, 5 листопада · до дванадцятого грудня 37 днів
У середу Марина не поїхала до Ірпеня.
Мати подзвонила о восьмій ранку: не написала, а саме подзвонила, і це вже було подією, бо Марія Голуб телефонувала доньці двічі на рік, на Різдво й на день народження. Голос у неї був буденний, як у людини, яка говорить із кухні, не відриваючись від плити.
— Не в середу, — сказала вона. — У суботу, чотирнадцятого. Я не готова.
— Мамо, ти ж сама написала...
— Написала. А тепер кажу: не готова. Зварити борщ — це одне, а розкласти на столі все інше — зовсім інше. Мені треба кілька днів. — Пауза. — Ти не злишся?
— Ні.
— Бреши далі. Мені так легше.
Марина стояла посеред кухні з телефоном у руці й не знала, сміятись чи плакати. Вона вирішила не робити ні того, ні того. Поставила чайник. Подумала, що це, мабуть, і є дорослішання: коли тебе не вистачає навіть на власну образу, і ти просто ставиш чайник.
Так вона й дійшла до четверга.
* * *
Об одинадцятій у лабораторії Стас вдруге перевіряв мікрофон.
— Раз, раз. Тестую. Вас чути?
— Ти тестуєш уже сьомий раз, — сказала Марина.
— Бо перші шість разів було чути лише мене. — Він повернув ноутбук на сорок п'ять градусів, потім на тридцять. — Захарчук сказала, що вона не буде присутня, але хоче запис. Я сказав, що ми її не запишемо без згоди співрозмовниці. Вона сказала: «Ви дуже швидко навчились правил». Я не зрозумів, це похвала чи діагноз.
— Це обидва.
— Дякую, — серйозно сказав Стас. — Це корисно знати.
Роман прийшов за дві хвилини до початку, у тому самому сірому светрі. Сів не поруч із Мариною, а на край стола, на відстані витягнутої руки. Вона помітила цю відстань. Вона помічала її щоразу, і щоразу це було як вимірювання температури: нічого не робиш, просто дивишся, скільки градусів.
Рівно об одинадцятій, тобто о десятій за Цюрихом, екран ожив.
Маргрет Айхенбергер виявилась меншою, ніж Марина уявляла собі за голосом: сива, з гострим підборіддям і дуже прямими плечима, у темному светрі під горло. Позаду неї було вікно, а за ним мокра гілка й шматок сірого неба. На столі перед нею стояла чашка, з якої вона не пила, і лежав один єдиний лист паперу.
— Добрий день, — сказала вона німецькою. — Пані Тернова. Пане Левченко. І ви, мабуть, пане Гринь.
— Станіслав, — сказав Стас німецькою. Він знав її на рівні меню й вирішив ризикнути: — Гринь. Дуже приємно. Я... комп'ютер.
Брова на екрані ледь піднялась.
— Це точний опис функції, — сказала Маргрет. — Не соромтесь. Я розмовлятиму повільно. Пані Тернова, ви перекладатимете для пана Гриня те, чого він не зрозуміє?
— Так, — сказала Марина.
— Добре. Тоді почнімо з того, що я скажу один раз, як є, і прошу не перебивати.
Вона відсунула чашку.
* * *
— Фонд «Уферлінія», — сказала Маргрет. — Це не організація в звичному розумінні. Це підвал в одному будинку в Хоттінгені, і під його дверима вже тридцять років висить одна й та сама табличка: назва, яку не прочитаєш, якщо не знаєш, що шукаєш. Власник Гнат Волошин, але юридично й від його імені діє фонд, у якого один постійний працівник. Це я.
— Ви охороняєте, — сказала Марина.
— Так. Тридцять один рік. — Вона не усміхнулась. — Нічого з вмісту я не бачила повністю. Це не скромність, це умова. Двері відчиняються лише двічі: один раз для вас, другий для тих, хто знищить, якщо ви не прийдете. Дванадцятого грудня, о дванадцятій годині за місцевим часом. Обоє, особисто. Не по відео, не через довіреність, не з нотаріальною справою замість вас.
— Це ми знаємо, — сказав Роман.
— Знаєте, що двері дві. Не знаєте, що вони відчиняються по-різному.
— Ви казали Роману по телефону, що не ключем, а словом, — сказала Марина.
— І це правда. Ключ лише пускає у вестибюль. Сховище відчиняється словом.
Вона взяла аркуш зі столу, розправила його долонею.
— Перші двері, на вулиці, відчиняються ключем. Ви, пане Левченко, його маєте. У вестибюлі є дві кімнати, ліворуч і праворуч. У кожній стіл, олівець і аркуш. На кожному аркуші друкованими літерами одне слово.
— Одне слово, — повторила Марина.
— Слово-стимул. Одне й те саме в обох кімнатах. Ви читаєте його, кожен у своїй кімнаті, і пишете на аркуші перше слово, яке приходить. Не друге, не краще: перше. Потім кладете аркуш у щілину в стіні. Є дві щілини, по одній у кожній кімнаті. Вони ведуть до одного механізму.
— Механізму, — сказав Стас, тихо, нікому.
— Механічного. Не електронного. Гнат не довіряв електриці. — Маргрет майже усміхнулась. — Він порівнює дві відповіді. Якщо слова збіглись, другі двері відчиняються. Якщо ні, є друга спроба: на аркуші нове слово, нова відповідь. Якщо й вона не збіглась, замок закривається остаточно.