Вона, він і Юнг

Розділ 34. Дзеркальні календарі

Київ, вівторок, 3 листопада · до дванадцятого грудня 39 днів

Мельничук прийшов на друге засідання з новою краваткою. На ній, на жаль, уже була пляма, цього разу чорнильна, і Стас, який сидів біля дверей як свідок, дістав із цього якусь тиху насолоду.

— Він змінює краватки, а плями лишаються, — прошепотів він Марині. — Це майже архетип.

— Не нагадуйте мені про архетипи, — сказала вона. — Я сьогодні лише про факти.

Суворість їй сьогодні була потрібна. Минуло два тижні відтоді, як їх викликали по одному, і всі ці два тижні вона не думала про комісію ні разу, бо мала що думати: сторінку, хрест, «113», мамине «Приїжджай у середу». Тепер вона сиділа на твердій лавці в коридорі, чекала, і всередині було дивний, прозорий спокій. Так буває в день іспиту, коли ти вже знаєш усе, що знав, і нічого додатково не вивчиш.

О чотирнадцятій нуль нуль двері відчинились, і Олена Вікторівна, юристка, з тією ж папкою, що й минулого разу, подивилась на список.

— Левченко. Прошу.

Роман вийшов з-за колони, де стояв півгодини. Мовчки зайшов. Двері зачинились.

Марина слухала лише інтонації. Це було так само, як і в першому слуханні: оркестр за стіною. Спочатку різкий, чистий голос Захарчук, що зачитував щось довге й суворе. Потім Мельничук, глибокий, рівний, як некролог. Потім тиша. Потім ще Захарчук. І нарешті щось нове: пауза, у якій Мельничук раптом заговорив швидше, а Давидюк, м'яка Давидюк з сумними очима, вставила два слова, які Марина не розібрала, але почула, що в них була протидія.

О чотирнадцятій п'ятдесят її викликали.

* * *

У залі було менше людей, ніж минулого разу. Хтось просунув стілець для Романа вбік, і він сидів не навпроти комісії, а з краю, як свідок свого власного суду. Перед Захарчук лежала тека, та сама, яку Роман поклав на стіл у суботу. Поряд, у файлі, під лампою, сяяв аркуш із хрестом.

Мельничук побачив її й одразу підвівся:

— Марино Андріївно. Ви тут як потерпіла сторона. Вважаю за потрібне нагадати, що ви можете...

— Я не потерпіла, — сказала Марина.

У залі стало тихо.

— Пробачте?

— Я не потерпіла. Я погодилась на аналіз добровільно, з відкритими очима. Я знала, що це порушення кафедральної етики. Я вибрала Романа Володимировича не випадково. — Вона бачила, як повільно повертається голова Давидюк. — Він не сказав мені, що знав мою матір. Це правда, і це серйозно. Але я не вважаю себе жертвою. Я вважаю себе учасницею. Це не те саме, і я хочу, щоб це лишилось у протоколі.

— Учасницею чого? — Мельничук був червоніший, ніж звичайно.

— Тієї ситуації, яку ми з ним створили. Разом. Кожен зі своїх причин.

— Це... — він шукав слово. — Це дуже незвично.

— Мабуть, — сказала Марина. — Але це точно.

Олена Вікторівна щось дописала. Савчук, проректор з обличчям, на якому ніколи нічого не було, подивився на Захарчук, і вона ледь помітно кивнула.

— Тоді переходьмо до другого питання, — сказала Захарчук. — До питання, яке виникло після нашого першого засідання. До документа.

Вона підняла аркуш у файлі й поклала його на видноті.

— Це сторінка з медичної справи 2014 року, що зберігалась в особистій шухляді доктора Левченка. Датована дванадцятого грудня цього року, тобто майбутнім. Підпис відсутній. Хто її писав?

— Левченко, — сказав Мельничук. — Очевидно.

— Це було б очевидно, якби не почерк. — Захарчук відкрила другу теку. — Тут тринадцять зразків почерку доктора Левченка за останні шість років. Заяви, акти, підписи на відомостях. Я їх підняла в суботу ввечері. Він завжди пише літеру «т» у три штрихи. Тут «т» хрестом. — Вона не підвищила голосу. — Я знаю, хто так писав. І не збираюсь цього приховувати.

— Ви хочете сказати...

— Я хочу сказати, що доктор Левченко може бути винен у приховуванні знайомства, у порушенні рекомендацій щодо подвійних ролей, у тому, що не прийшов до мене раніше. Але він не писав цієї сторінки. Це інша справа, і вона не етична, а кримінальна. І вона потребує експертизи.

— Яка експертиза? — Це спитала Давидюк, перший раз за весь день.

— Почеркознавча. Незалежна. Я вже зв'язалась із експертом. Результат буде не раніше сімнадцятого.

— Ще одне процедурне питання, — сказав Мельничук і відкрив свою течку. — У неділю, першого листопада, у приміщенні кафедри без санкції комісії проводився огляд речового доказу. Лампою, на чорній тканині. Я бачив це особисто. Чи комісія тепер дозволяє обвинуваченому самому досліджувати документ, у підробці якого його підозрюють?

У залі стало дуже тихо. Марина відчула на собі погляд Давидюк.

— Огляд проводився з мого усного дозволу, — сказала Захарчук, не змінившись в обличчі. — Присутність третьої особи зафіксована в журналі. Фотографії з метаданими передано мені тієї ж неділі, оригінал аркуша ніхто не торкався.

— Ви дозволили. Усно.

— Так. Це моє порушення, не їхнє. Прошу внести в протокол.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше