Київ, вівторок, 3 листопада · до дванадцятого грудня 39 днів
Мельничук прийшов на друге засідання з новою краваткою. На ній, на жаль, уже була пляма, цього разу чорнильна, і Стас, який сидів біля дверей як свідок, дістав із цього якусь тиху насолоду.
— Він змінює краватки, а плями лишаються, — прошепотів він Марині. — Це майже архетип.
— Не нагадуйте мені про архетипи, — сказала вона. — Я сьогодні лише про факти.
Суворість їй сьогодні була потрібна. Минуло два тижні відтоді, як їх викликали по одному, і всі ці два тижні вона не думала про комісію ні разу, бо мала що думати: сторінку, хрест, «113», мамине «Приїжджай у середу». Тепер вона сиділа на твердій лавці в коридорі, чекала, і всередині було дивний, прозорий спокій. Так буває в день іспиту, коли ти вже знаєш усе, що знав, і нічого додатково не вивчиш.
О чотирнадцятій нуль нуль двері відчинились, і Олена Вікторівна, юристка, з тією ж папкою, що й минулого разу, подивилась на список.
— Левченко. Прошу.
Роман вийшов з-за колони, де стояв півгодини. Мовчки зайшов. Двері зачинились.
Марина слухала лише інтонації. Це було так само, як і в першому слуханні: оркестр за стіною. Спочатку різкий, чистий голос Захарчук, що зачитував щось довге й суворе. Потім Мельничук, глибокий, рівний, як некролог. Потім тиша. Потім ще Захарчук. І нарешті щось нове: пауза, у якій Мельничук раптом заговорив швидше, а Давидюк, м'яка Давидюк з сумними очима, вставила два слова, які Марина не розібрала, але почула, що в них була протидія.
О чотирнадцятій п'ятдесят її викликали.
* * *
У залі було менше людей, ніж минулого разу. Хтось просунув стілець для Романа вбік, і він сидів не навпроти комісії, а з краю, як свідок свого власного суду. Перед Захарчук лежала тека, та сама, яку Роман поклав на стіл у суботу. Поряд, у файлі, під лампою, сяяв аркуш із хрестом.
Мельничук побачив її й одразу підвівся:
— Марино Андріївно. Ви тут як потерпіла сторона. Вважаю за потрібне нагадати, що ви можете...
— Я не потерпіла, — сказала Марина.
У залі стало тихо.
— Пробачте?
— Я не потерпіла. Я погодилась на аналіз добровільно, з відкритими очима. Я знала, що це порушення кафедральної етики. Я вибрала Романа Володимировича не випадково. — Вона бачила, як повільно повертається голова Давидюк. — Він не сказав мені, що знав мою матір. Це правда, і це серйозно. Але я не вважаю себе жертвою. Я вважаю себе учасницею. Це не те саме, і я хочу, щоб це лишилось у протоколі.
— Учасницею чого? — Мельничук був червоніший, ніж звичайно.
— Тієї ситуації, яку ми з ним створили. Разом. Кожен зі своїх причин.
— Це... — він шукав слово. — Це дуже незвично.
— Мабуть, — сказала Марина. — Але це точно.
Олена Вікторівна щось дописала. Савчук, проректор з обличчям, на якому ніколи нічого не було, подивився на Захарчук, і вона ледь помітно кивнула.
— Тоді переходьмо до другого питання, — сказала Захарчук. — До питання, яке виникло після нашого першого засідання. До документа.
Вона підняла аркуш у файлі й поклала його на видноті.
— Це сторінка з медичної справи 2014 року, що зберігалась в особистій шухляді доктора Левченка. Датована дванадцятого грудня цього року, тобто майбутнім. Підпис відсутній. Хто її писав?
— Левченко, — сказав Мельничук. — Очевидно.
— Це було б очевидно, якби не почерк. — Захарчук відкрила другу теку. — Тут тринадцять зразків почерку доктора Левченка за останні шість років. Заяви, акти, підписи на відомостях. Я їх підняла в суботу ввечері. Він завжди пише літеру «т» у три штрихи. Тут «т» хрестом. — Вона не підвищила голосу. — Я знаю, хто так писав. І не збираюсь цього приховувати.
— Ви хочете сказати...
— Я хочу сказати, що доктор Левченко може бути винен у приховуванні знайомства, у порушенні рекомендацій щодо подвійних ролей, у тому, що не прийшов до мене раніше. Але він не писав цієї сторінки. Це інша справа, і вона не етична, а кримінальна. І вона потребує експертизи.
— Яка експертиза? — Це спитала Давидюк, перший раз за весь день.
— Почеркознавча. Незалежна. Я вже зв'язалась із експертом. Результат буде не раніше сімнадцятого.
— Ще одне процедурне питання, — сказав Мельничук і відкрив свою течку. — У неділю, першого листопада, у приміщенні кафедри без санкції комісії проводився огляд речового доказу. Лампою, на чорній тканині. Я бачив це особисто. Чи комісія тепер дозволяє обвинуваченому самому досліджувати документ, у підробці якого його підозрюють?
У залі стало дуже тихо. Марина відчула на собі погляд Давидюк.
— Огляд проводився з мого усного дозволу, — сказала Захарчук, не змінившись в обличчі. — Присутність третьої особи зафіксована в журналі. Фотографії з метаданими передано мені тієї ж неділі, оригінал аркуша ніхто не торкався.
— Ви дозволили. Усно.
— Так. Це моє порушення, не їхнє. Прошу внести в протокол.