Київ, неділя, 1 листопада · до дванадцятого грудня 41 день
Умову поставила Марина, і вона була проста: двері відчинені, третя людина в кімнаті, і ніхто нікого не підвозить додому.
— Я не знаю, чи це надлишкова обережність, — сказала вона в суботу ввечері в месенджері, коли Стас запропонував зустрітись у лабораторії в неділю. — Але в мене нема сил розбирати це потім, якщо воно піде не так.
— Окей, — відповів Стас. — Я буду третьою людиною. У мене до цього є квиток.
— Який?
— Я жив із двома сусідами по кімнаті. Я майстер бути третім.
Тому в неділю об одинадцятій на третьому поверсі кафедри було гучніше, ніж звичайно. Двері до коридору залишили навстіж. З коридору тягнуло холодом і запахом хлорки: у неділю прибиральниці працювали тільки в західному крилі, і східне залишилось у своїх буднях, пилу, жовтій мастиці й засохлому гібіскусі на сходовому майданчику.
Роман прийшов останнім, о пів на дванадцяту, і приніс паперовий пакет.
— Груші, — сказав він, не дивлячись на Марину. — На ринку були гарні. Я подумав, що Стасу...
— Мені? — Стас обережно взяв пакет. — Романе Володимировичу, це що, хабар?
— Це груші.
— Це дуже дивні груші для хабаря. Дякую. — Він сунув носа в пакет, і обличчя його на мить стало дитячим. — О. Вони пахнуть.
Марина дивилась на груші краєм ока. Минув тиждень, відколи вона подумала про ці груші без стиснення в горлі. Тепер вона не відчула нічого. Це було майже полегшення. Вона уважно розглядала Романа: сьогодні він був у старому светрі, на лівому манжеті якого розпливлась маленька чорнильна пляма. Звичайна пляма. Звичайна людина, яка не спала, мабуть, до п'ятої, у якої на скроні проступила вена.
Вона чекала, що воно торкнеться її, як торкалось раніше: те тихе, густе нестерпне, яке траплялось у кабінеті на Подолі. Не торкнулось. Було дивно: так само дивно, як коли довго носиш важкий рюкзак, а потім знімаєш його, і ноги ще кілька хвилин не вірять, що можна йти.
— Починаймо, — сказала вона.
* * *
Стас розстелив на лабораторному столі чорну тканину, поклав на неї аркуш у прозорому файлі й повісив над ним лампу на гнучкій ніжці.
— Я питав Ірину Максимівну, чи можна, — сказав він. — Вона відповіла: «Станіславе Олеговичу, ви завжди мене про все питаєте, коли вже зробили». І все ж таки дозволила. Це було майже тепло.
— Стасе, — сказав Роман.
— Мовчу.
— Я хочу, щоб ви розуміли: це речовий доказ. Ми не трусимо його, не дихаємо на нього, не ставимо поруч ні краплі кави. Ніяких додаткових відбитків, жодного олівця поруч.
— Олівець у мене тільки в кишені, і він мій, — сказав Стас. — Ми робимо так. Не торкаємось. Світимо збоку.
Він вимкнув верхнє світло й опустив лампу майже до самого столу, так, що промінь пішов уздовж паперу, ледь торкаючись його поверхні. Рівний аркуш раптом ожив. Марина мимоволі нахилилась: так буває, коли дивишся на вулицю під час першого снігу. Гладка поверхня виявилась зовсім не гладкою. По ній розбігались тонкі хвилі, шерсть паперових волокон, коротенькі подряпини, і серед них проступав слід.
— Ось, — прошепотів Стас, хоч шепіт ніхто не просив. — Дивіться.
Під рядком «Продовжено», нижче, у правому нижньому куті порожнього аркуша, там, де нічого не було видно ні під яким кутом, тепер було видно три символи. Вони не були написані. Вони були вдавлені: писали на аркуші, що лежав зверху, натискаючи так сильно, що папір під ним пам'ятав кожен штрих.
Три знаки. Одна вертикаль, ще одна вертикаль і трохи розкрита двійка, що вже готова стати трійкою.
— 113, — сказала Марина.
— Сто тринадцять, — повторив Стас. — Або один-один-три, або одинадцять і три, або 11.3, тобто одинадцяте березня. — Він замислився. — Ні. Це не те.
— Це може бути що завгодно.
— Це може бути що завгодно, — погодився Стас. — Саме тому воно цікаве.
— Я вже бачила ці цифри, — сказала Марина.
Роман підвів голову. Стас завмер із телефоном у руці.
— Де?
— На звороті мандали. У вересні, у перший день. Олівцем, у правому нижньому куті: «12.12 — 113». Я піднімала прес-пап'є, поки ви були в коридорі. — Вона дивилась на аркуш, не на нього. — Я нікому не казала. Тоді здавалось, що це моє. Потім стало соромно.
— Ви не сказали мені, — повільно промовив Роман. Це було не звинувачення, а констатація.
— Ви теж багато чого не казали. Я не рахую. Просто кажу тепер.
Він кивнув. Стас кашлянув, ніби хотів сховатись за кашлем.
— Отже, на мандалі й на аркуші один і той самий слід, — сказав він. — Один натиск. Одна рука.
Роман стояв з іншого боку столу, і лампа підсвічувала його знизу, роблячи обличчя різьбленим, наче в старій гравюрі. Він мовчав.
— Ви бачили це раніше? — спитала Марина.
— Ні.