Київ, субота, 31 жовтня · до дванадцятого грудня 42 дні
Максим подзвонив о восьмій ранку, коли Роман вдруге переписував перший абзац.
— Ну що, брате, — сказав він бадьоро, голосом, яким у записах на своєму курсі закликав «зустрітись зі своєю тінню за сімнадцять хвилин щодня». — Я подумав. Не будемо псувати стосунків. Ти мені рекомендацію, я тобі спокій. Без образ.
— Я не напишу рекомендації.
— Романе.
— Не напишу. Ні сьогодні, ні в понеділок. І до тата я їздитиму сам, коли зможу, а не коли ти скажеш. Він мій батько так само, як твій.
На тому кінці стало тихо. Роман почув, як щось вдалині цокнуло: ложечка об склянку, мабуть. Максим пив каву. Він завжди пив каву, коли йому треба було виглядати спокійним.
— Тоді я надішлю, — сказав він. — Усе, що в мене є. Я не хочу, але ти мене змушуєш.
— Надсилай.
— Що?
— Надсилай. Ірині Максимівні вже надіслано. Десятого жовтня. Ти сам їй дзвонив, пам'ятаєш? Я чую твій голос на тому записі, який вона мені пустила.
Пауза стала довшою.
— Вона тобі пустила?
— Ні. Я так сказав, щоб ти зрозумів, що я не боюсь. Я боюсь, Максе. Я просто вже не маю куди тікати.
— Слухай, — сказав брат іншим голосом, швидшим, без бадьорості. — Я ж не... це не про гроші. Курс горить. Мені потрібне ім'я. А ти... ти завжди був хорошим. Правильним. Я думав, тобі нічого не буде.
— Мені буде, — відповів Роман. — Це нормально.
Він поклав слухавку й подивився на аркуш. Три речення на ньому були закреслені, одне лишилось: «Я, Левченко Роман Володимирович, повідомляю...» Далі було порожньо.
У нього було правило: коли не знаєш, як почати, почни з того, що неприємніше. Він узяв ручку й дописав:
...що брехав аналізантці з першого дня, не вимовляючи жодного слова неправди.
Це був добрий початок. Тому що це була правда.
* * *
Марина написала о сьомій сорок. Вона вміла писати такі повідомлення, після яких не залишалось дірок для відповіді: Ви мали розповісти. Дев'ята, Михайлівська площа, лавка біля фонтана. Я не питатиму двічі.
Вона прийшла за п'ять дев'ята й сіла так, щоб бачити вхід на площу. Було сухо й холодно. Листя на брусчатці лежало мокрими плямами, наче після чаювання, яке забули прибрати. Мама вчора відповіла на її смс одним словом: «Ок». Марина вирішила не читати в цьому нічого. Вона вже кілька тижнів була досить рішучою, щоб не читати нічого й не питати ні про що.
Роман з'явився о дев'ятій, не раніше й не пізніше. Без портфеля. У нього було з собою тільки тонка тека-швидкозшивач і пальто, надто легке для кінця жовтня.
— Дякую, що прийшли, — сказав він.
— Я наказала.
— Так.
Він сів на іншу лавку. На сусідню, через прохід. Вони дивились один на одного через три метри повітря, у якому гуляли голуби.
— Я не буду сідати поруч, — сказав він. — Не тому, що боюсь чогось, а тому, що вирішив, як це робити.
— Це правильно.
— Я не питав, чи правильно. — Він ледь усміхнувся. — Просто сказав.
Він відкрив теку й дістав з неї один аркуш у прозорому файлі. Потримав мить і простягнув їй через прохід.
Вона взяла.
Сторінка була з білого, нового паперу, зовсім не такого, як решта справи, і чорнило на ній світилось, як свіже. Рівний, трохи кутастий почерк, який вона впізнала б будь-де, бо мав у собі щось знайоме й чуже водночас, як голос, записаний на плівку.
Сеанс 8. 12 грудня.
Присутні: Р. Л., М. Т.
Початок: 12:00. Продовжено.
Нижче до самого краю аркуша було порожньо.
— Це лежало в шухляді, — сказав Роман. — У справі вашої матері, між сьомою й обкладинкою. Чотирнадцятого вересня. Тобто в понеділок після того сеансу, коли ви розповіли мені про вежу.
— Це ваш почерк.
— Це схоже на мій почерк. Я його не писав.
— Чому я маю вам вірити?
— Не маєте. — Він говорив рівно, без натиску. — Тому я нічого не прошу. Я розкладаю на столі, що знаю, а ви вирішуєте. Дванадцяте грудня, це дата, до якої в нас є архів. Присутні: ми двоє. Чорнило свіже, я перевіряв: воно з тієї ж серії, що в наших з вами папірцях із вежею. Хтось знав і дату, і нас. До того, як ми самі це дізнались.
— Хтось, — повторила Марина.
— Так.
Вона ще раз перечитала сторінку. Це був дивний документ: короткий, як телеграма, і важкий, як вирок. Їй здалося, що вона вже бачила такі: давно, у дитинстві, у шухляді маминого комода: листок із заголовком і порожнім місцем, де мало бути щось, чого не написали.
— Ви це приховали, — сказала вона.
— Так. Від вас, від кафедри. Від себе теж, спочатку. Я переконував себе, що це чийсь жарт. Потім, що це моя пам'ять. Потім навіть, що це я сам, уночі, не пам'ятаючи.