Київ, вівторок, 20 жовтня · до дванадцятого грудня 53 дні
Стас прийшов в аудиторію 301 за пів години до початку й одразу зрозумів, що його вбили б за таку зачіску.
Вона була навмисне недбала: пасмо ліворуч, пасмо праворуч, і нічого посередині. Він побачив себе в склі шафи, між стосом папок і гіпсовим бюстом Бехтерєва, і подумав, що в цьому залі люди судять один одного не за вчинками, а за краватками. На ньому краватки не було. Була сорочка в клітинку, застібнута до коміра, і піджак, який він останній раз одягав на захисті дипломної, у дві тисячі десятому.
Зал був старий, високий, зі стелею, на якій відлущувалась ліпнина, і довгим столом під зеленим сукном. На столі стояли п'ять табличок із прізвищами, графин із водою й одна лампа, ввімкнена, хоча в кімнаті було й так світло. На стіні висів портрет Волошина, молодого, у світлому светрі, трохи примруженого від сонця. Стас не пам'ятав, щоб цей портрет був тут раніше.
— Добрий день, — сказали за його спиною. — Ви свідок?
Це була жінка років п'ятдесяти, у синьому костюмі, із папкою під пахвою й швидкими очима людини, яка сьогодні вже тричі пояснювала, хто вона.
— Я Гринь. Інженер.
— Олена Вікторівна, юрист університету. — Вона глянула в папку. — Ви в списку третім. Прошу почекати в коридорі.
Він вийшов. У коридорі, на лавці біля вікна, вже сидів Роман: у темному костюмі, спиною пряміше, ніж зазвичай, з обличчям людини, яка вже відрепетирувала всі відповіді й тепер не вірить жодній.
— Привіт, — сказав Стас.
— Привіт.
— Ти їв?
— Ні.
— Це правильно. Я теж. — Він сів поруч. — Голодний свідок цінується вище.
Роман усміхнувся. Трохи, куточком рота.
* * *
Слухання почалось о десятій.
Їх викликали по одному. Спершу Романа, потім, через двадцять хвилин, Марину. Стас сидів на лавці й слухав через двері, не розбираючи слів: лише інтонації, як слухають оркестр з сусідньої кімнати. Голос Захарчук, різкий, чистий, без жодного зайвого звуку. Голос Мельничука, старого професора з профкому, який завжди говорив так, ніби виголошував некролог. Жіночий голос, м'якший, чи то Давидюк, чи то хтось іще. І лише раз, десь на сороковій хвилині, раптом тиша, така глибока, що Стасові здалось, ніби всі в залі припинили дихати.
Потім Марина вийшла.
Вона вийшла дуже рівно, з прямою спиною, з тим виразом обличчя, який Стас називав «режим лабораторного протоколу»: ніби вона вже все зафіксувала й зараз тримає це, як тримають повну склянку. Повз нього вона пройшла, не зупиняючись. Лише біля вікна спинилась і сказала, не обертаючись:
— Тебе чекають.
— Усе добре?
— Не знаю.
Він встав.
У залі було тепло й душно. За довгим столом сиділи п'ятеро. Захарчук у центрі, пряма, у темно-сірому костюмі, з брошкою-листком. Праворуч від неї Мельничук: невисокий, червоний, у кремовій сорочці з краваткою, на якій було видно пляму від кави. Ліворуч Давидюк: тонка, світловолоса жінка із сумними очима, яка завжди сиділа так, ніби щось слухала зсередини. Далі проректор Савчук, чиє обличчя ніколи нічого не виражало. І Олена Вікторівна з папкою.
— Станіславе Олеговичу, — сказала Захарчук. — Будь ласка, сідайте.
Він сів. Стілець був низький, і він виявився на півголови нижче, ніж потрібно, що було дуже символічно.
— Ми хочемо почути від вас коротко й по суті, — сказала вона. — Про бази даних. Про журнал змін. Про події 24–25 вересня.
— Гаразд.
Він розповів. Просто й чесно, так, як розповідав би про поламаний сервер. П'ятниця, вечір, він вводив дані в базу. Журнал змін. Чотирнадцять записів, змінених з облікового запису tern_m о 03:12 ночі. Він знайшов розбіжність між паперовими анкетами й електронною таблицею. Він відкотив зміни й зберіг журнал.
— Чому? — спитав Мельничук.
— Що чому?
— Чому ви відкотили, а не повідомили?
— Тому що я мав паперові оригінали й міг довести, що це підміна. Я повідомив Марину Андріївну. Вона була в курсі.
— Тобто ви вирішили, що вона не винна.
— Я вирішив, що в мене є докази, що дані не відповідають оригіналам. Винна вона чи ні, я не можу сказати. Я не детектив.
— Але ви її захищаєте.
— Я її колега, — сказав Стас. — Вісім років. Якщо моя колега за вісім років жодного разу не підробила жодного поля, я вважаю, що ймовірність того, що вона підробила чотирнадцять уночі, нижча, ніж ймовірність того, що це зробив хтось інший.
— Хто?
— Не знаю.
— Але ви підозрюєте.
Стас відчув, що в кімнаті раптом стало дуже тихо. Він згадав відео. Одинадцять хвилин нічної кімнати, постать біля ноутбука, яка не повертає обличчя. Він міг сказати. Він мав сказати. Це, мабуть, було б чесно.
Але це було б і вироком.