Київ, вівторок, 13 жовтня · до дванадцятого грудня 60 днів
Дана репетирувала зізнання перед дзеркалом у ванній, зубною щіткою в руці.
— Марино Андріївно, мені треба вам щось сказати, — промовила вона у відображення з піною в куточку рота. Відображення виглядало переляканим і трохи кумедним. — Ні. Марино Андріївно, я мушу зізнатись. — Це було гірше: ніби вона збирається повідомити, що вкрала в лабораторії чайник. — Марино Андріївно, я вам не розповідала...
— Ти з ким там? — крикнула з кухні Оксана. Вона була Данина сусідка по квартирі, студентка-філологиня з рудим котом на ім'я Бальзак, який не терпів ні дверей, ні тиші, ні Дани.
— Ні з ким. Тренуюсь.
— Ти що, знову розповідаєш їй про свої сни?
— Ні! — Дана виплюнула піну й витерла рот. — Я їй розповім дещо гірше.
Оксана з'явилась у дверях ванної з чашкою кави й тією безжальною цікавістю, яка буває лише у філологів, коли їм обіцяють сюжет.
— Ну?
— Що «ну»?
— Дещо гірше. Ти її обікрала? Ти її зрадила? Ти закохана в її аспіранта?
— Оксано.
— Просто питаю.
Дана подивилась на себе в дзеркалі ще раз. Худа, втомлена, з темними колами під очима, у светрі, який уже два дні був незмінним. Їй було двадцять, і вона вперше в житті збиралась зробити те, від чого не було дороги назад.
— Вона мене вб'є, — сказала вона.
— Тоді йди швидше. Доки не передумала.
У метро вона дістала телефон і довго дивилась на лист, який Захарчук надіслала їй дев'ятого вересня. Лист був коротким, ввічливим і підписаним без прізвища.
Дано, прошу зайти до мене о 16:00. Є розмова про Вашу практику. І. М.
Вона пам'ятала кожну деталь тієї розмови. Кабінет з бронзовою табличкою, годинник з важким маятником, чай у тонкій чашці, яку вона боялась упустити. Захарчук говорила довгими, правильними реченнями, а потім, несподівано, переходила на «ти»: «Ти розумна дівчина, Дано. Ти бачиш більше, ніж думаєш». Дана тоді вперше за півроку відчула, що її помітили. Не як «помічницю», не як «зручну студентку», а як людину.
«Мені потрібно, щоб хтось у лабораторії дотримувався журналу доступу, — сказала Захарчук. — Це формальність. Але формальності бувають важливі. Якщо побачиш щось, що не відповідає процедурі, повідом мене».
Дана кивнула. Вона була щаслива.
Тепер, їдучи на третій поверх до лабораторії, вона розуміла: вона була щаслива, бо хтось нарешті сказав їй, що вона потрібна.
* * *
Марина сиділа в лабораторії над таблицею, і Дана ще в дверях зрозуміла, що день буде довгим.
Не через те, що Марина виглядала втомленою. Вона завжди виглядала втомленою, коли працювала. А через те, як вона сиділа: надто прямо, наче до спини приклеїли дошку, і дивилась на екран очима, які нічого не бачили. Біля неї стояв неторкнутий стаканчик кави.
— Доброго ранку, Марино Андріївно.
— Дано. — Вона не повернула голови. — Проходь.
— Я хотіла... Мені треба вам сказати. Це важливо.
— Слухаю.
Дана відчула, як у неї холонуть пальці. Усе, що вона готувала у ванній, випарувалось, лишилась тільки порожня кімната з гудінням серверів.
— Захарчук просила мене повідомляти їй про вас, — сказала вона.
Марина не ворухнулась.
— Не про вас особисто, — швидко додала Дана. — Про лабораторію. Про процедури. Вона зателефонувала мені у вересні, ще до всього. Сказала, що я помічниця, що я бачу більше, ніж інші, і якщо я помічу щось, що не відповідає правилам... Тобто якщо хтось порушить протокол, я повинна написати їй. Не обов'язково вам, а їй. Я погодилась. Це здавалось нормальним. Я не думала...
— Що саме ти їй написала?
Голос був рівний, майже ввічливий. Дана подумала, що вперше чує, як Марина говорить із нею так, як говорила б із незнайомим студентом на іспиті.
— Три рази. Перший раз, що ви залишались у лабораторії до півночі. Другий, що у вас на столі лежав якийсь малюнок, коло з білим сектором, і ви його швидко сховали. Третій... — Вона ковтнула. — Третій, що ви сказали Стасові про те, що вам не спиться.
— Коли?
— Минулого тижня.
— І це все?
— Усе. Клянусь. Я нічого не вигадувала. Я навіть не думала... Я не знала, що це може бути... — Вона не знайшла слова. — Мені просто здавалось, що я допомагаю.
Марина нарешті повернулась. Дана очікувала гніву, крику, може, навіть удару, хоча Марина ніколи не піднімала голосу. Натомість побачила обличчя, яке було абсолютно спокійним. Таким спокійним, що їй стало страшно.
— Дякую, що сказала, — промовила Марина. — Це було чесно.
— Я... так.
— Тепер слухай уважно. Це не покарання, а захист. Розумієш різницю?
— Ні.