Київ, четвер, 8 жовтня · до дванадцятого грудня 65 днів
Дана вважала, що кодувати анкети може лише людина без серця. Або з дуже сильним.
Їй віддали сто сорок аркушів, надрукованих з електронної форми, у товстій теці з написом «ПІЛОТ-2. Не відкривати без дозволу», кімнату на третьому поверсі, де зазвичай зберігали старі тести, і червоний олівець. Правило було одне: сидіти самій, дверей не відчиняти, на питання «Що це?» не відповідати, нічого ні з ким не обговорювати до вечора. На столі стояла пляшка води й лежав аркуш із трьома графами: ТАК, НІ, МОЖЛИВО.
— Це я або дуже щаслива, або мене принизили, — сказала вона в порожню кімнату. Кімната не відповіла.
Питання було сьоме: Який образ із ваших снів ви згадуєте найлегше? Те саме, що й минулого разу, хоч тепер анкету розіслали електронною поштою трьом факультетам: економістам, філологам і біологам. Стас пояснив, чому саме їм: «Бо економісти не вірять у вежі, філологи вірять у всі, а біологи просто підозрюють, що все це гриби». Двісті шістдесят чотири людини відкрили лист, сто сорок відповіли.
На дверях кімнати хтось із ранку приліпив жовтий стікер: «До 12.12 — 65». Почерк Стасів. Ніхто не знімав.
Вона кодувала їх по одній.
Лякає висока будівля, як в університеті, тільки без стін. Ні.
Вежа Ейфеля. Але я там ніколи не була. Ні, дякую.
Мені часто сниться, що я падаю. А ще ліфт. Ні.
Білий кінь. Ні, і взагалі при чому тут кінь.
Вавилонська вежа, але зі скла. Можливо? Ні. Це Біблія.
Вежа з «Гри престолів». Дана на хвилину поклала олівець, потрясла кистю й не втрималась: поставила під рядком смайлик, потім стерла гумкою, бо Стас казав, що смайлики контамінують дані.
На сімнадцятій анкеті щось змінилось. Не різко. Просто під пальцями зникла нудьга.
Темна вода. На березі стоїть вежа. У ній одне вікно, горить. Хочу підійти, але не можу.
Вона дочитала до кінця, повільно, і відчула те, що відчувала, коли вперше прочитала власний опис у протоколі: ніби в кімнаті, де ти довго жила, тихо переставили меблі.
ТАК.
Ще через п'ять анкет:
Вежа над озером, світлий камінь. Світлішає тільки одне вікно.
ТАК.
Потім знову сіре: кіт, експрес, ліфт. І знову:
Не вежа, скоріше маяк. Але він у воді. І там хтось є, хоч я не бачила.
Вона довго розглядала слова «хоч я не бачила», і її власні руки здалися їй чужими. Потім поставила МОЖЛИВО.
До кінця дня в її таблиці було дев'ятнадцять відміток ТАК, одинадцять МОЖЛИВО, а решта нулі.
Вона вийшла з кімнати, коли за вікном уже чорніло, і відчула, що не їла з ранку.
* * *
Марина тим часом провела цей день так, як проводять день після ночі, яку не хочуть згадувати.
Бубонці Стаса задзвеніли першої ж ночі й даремно: це кіт сусідки чомусь вважав її двері своєю територією. Вона вже майже повірила, що її ночі повернулись до норми. А в ніч на середу, о 03:12, у кімнаті завищала сигналізація на ноутбуку, така пронизлива, що вона підвелась раніше, ніж отямилась.
Вона стояла біля столу, босоніж. Кришка ноутбука була піднята сантиметрів на п'ять, і в щілині горіло біле світло. Вона не торкалась жодної клавіші. Просто стояла, а сигналізація верещала, і десь за стіною сусід глухо вилаявся.
Вона закрила кришку. Вимкнула сигналізацію. Відкрила ноутбук знову й подивилась історію: нічого. Жодного листа, жодного документа, жодної зміни. Лише відкрита вкладка браузера зі сторінкою, на яку вона цього вечора не заходила: форма опитування «Образи снів», та сама, що вони розіслали студентам у понеділок.
Вона закрила вкладку, лягла й не спала до ранку. А вранці вирішила нікому не казати. Це здалось їй розумним: нема що розповідати. Нічого не відбулось.
Тільки дрібничка, яку вона записала у блокнот: 7.10, 03:12. Сигналізація. Вкладка з формою. Рядок вона обвела двічі й сама не знала, навіщо.
У лабораторії вона відчувала, як цей рядок тисне їй на ребра, і робила те, що вміла найкраще: займалась справою.
Коли Дана вийшла з кімнати, у лабораторії її чекала Марина. Біля столу стояв Стас, з виглядом людини, яка зараз скаже щось, що зробить усіх нещасними. На екрані перед ним світилась таблиця.
— Дано, — сказала Марина. — Сідай.
— Я... так. — Вона сіла. — Я відмітила дев'ятнадцять.
— Дев'ятнадцять із ста сорока?
— Так.
Стас покашляв.
— Тепер, — сказав він, — я скажу тобі одну річ, і ти не будеш сердитись. Домовились?
— Ні.
— Гаразд. Я сказав. — Він розвернув до неї екран. — Із ста сорока анкет сто тридцять справжні. Десять написав я.