Цюрих і Кюснахт, 3–10 жовтня 1913
У п'ятницю пан Бруннер перестав розмовляти з Ганною.
Не зовсім. Він казав: «Добрий ранок, панно Тернова», «Валер'янка скінчилась», «Вам телефонували». Але говорив усе це так, ніби кожне слово лягало в конверт, який потім заклеюють і кладуть до шухляди. Ніхто не кричав. Ніхто нічого не заборонив. Просто в аптеці на Лангштрассе, де вона працювала вже другий рік і де кожна баночка знала її руку, з'явилась невидима лінія, і вона опинилась по інший бік.
Вона розкладала по шухлядах порошки, зважувала бром на аптекарських терезах і слухала, як за спиною відчиняються двері.
— Доброго дня, панно Тернова.
Вона не обернулась. Вона знала цей голос.
— Доктор Раппе.
— Людвіг. Я ж просив. — Він стояв біля прилавка, у чорному пальті, із чорною бородою, розчесаною так ретельно, що здавалось, нібито вона жива окремо від нього. — Мені, будь ласка, Веронал. Два порошки. Безсоння.
— Рецепт?
— Ось.
Вона перевірила, зважила, загорнула. Руки не тремтіли. Це було майже сумно: вона давно навчилась, щоб не тремтіли.
— Дякую. — Він поклав монету й, не беручи порошків, поклав поруч тонку брошуру в сірій обкладинці. — Це вам. Не рецепт: для розвитку.
— Що це?
— Журнал. Торішній. Є там одна стаття. Я позначив синім олівцем, щоб ви не шукали. — Він говорив без жодного натиску, як лікар, що радить ліки, у яких не сумнівається. — Авторка жінка. Сабіна Шпільрайн, родом із Ростова, підданка Російської імперії. Колись пацієнтка в Бургхельцлі. Дуже здібна.
Ганна подивилась на брошуру й не взяла її.
— Навіщо мені це?
— Бо ви ходите до одного дому, — сказав Раппе, і в голосі його була така ввічливість, що вона на мить забула, що це загроза. — Мені здається, вам буде цікаво прочитати, як цей дім пише про те, що з людьми в ньому буває. Прочитайте. І поцікавтесь, як давно він це знає.
— Я не розумію, до чого...
— Не поспішайте. — Він усміхнувся. — Ще одне, поміж іншим. Пан Бруннер мій давній знайомий. Ми разом колись служили. Він хвилюється за вашу репутацію. Я міг би сказати йому, що хвилюватись нема чого. Якщо, звісно, мені буде що сказати.
Це було сказано тихо. З прилавка, з якого вона вже п'ять хвилин не підводила руки, на неї дивились її власні пальці.
— Ви пропонуєте мені торг, — сказала вона.
— Я пропоную вам читати. Решта залежить від вас.
Він узяв порошки, вклонився й пішов. Брошура лишилась на прилавку.
Вона стояла й дивилась на неї, поки з підсобки не вийшов Бруннер.
— Панно Тернова, — сказав він, не підводячи очей. — Це ваше?
— Так, — відповіла вона й сховала брошуру в кишеню фартуха, перш ніж він встиг роздивитись.
* * *
Читати довелось уночі, у кімнатці під дахом на Шпігельґассе, при гасовій лампі з надтріснутим склом. За стіною пані Шульц, її господиня, ходила в капцях і час від часу відкашлювалась, наче нагадувала світові, що вона його помічає.
Стаття називалась «Руйнація як причина становлення». Ганна прочитала назву двічі й подумала, що це схоже на заголовок, який не збирається поступитися.
Вона не знала, що шукає. Раппе позначив олівцем одну сторінку: не абзац, а цілу сторінку, дві колонки, зверху вниз, густо, ніби хотів, щоб вона не пропустила жодного слова. Вона читала повільно, шкодуючи про свою німецьку, яка була добра для аптеки й гірша для цього: слова виявлялись знайомими, а думки ні.
Те, що дійшло до неї, було приблизно таке. Жінка, яка це писала, говорила про те, що в кохання вбудований дивний супутник. Що коли два тіла стають одним, кожне з двох повинне розчинитись у третьому, і це розчинення схоже на смерть. Що кожне народження починається з руйнування: яйце ламається, щоб пропустити нове життя; зерно гине, щоб стати колоском; людина, яка хоче стати іншою, мусить дозволити старій собі розпастись. Що цього не уникнути і цього не слід боятися, бо це той самий рух, який ми називаємо життям, тільки дивиться з іншого боку.
Ганна відклала журнал.
Було дивно. Вона не очікувала знайти в сірій брошурі, яку їй підкинув ворог, речі, що так точно описували її власну осінь. Вона згадала, як залишала Київ: не втеча, не сварка, а тихе, холодне, акуратне руйнування. Мати стояла в дверях з білою хусткою. Батько мовчки склав у валізу її книжки. Вона не обернулась. Вона знала, що, якщо обернеться, не піде. А після того, як перетнула пів Європи й зрозуміла, що ніхто не знає, хто вона, їй раптом схотілось поводитись так, ніби минулого не існує: бо існувала лише вона, нова, ще не доведена.
І на сторінці, де в статті йшлося про те, що інстинкт, який руйнує, і інстинкт, який творить, це дві грані одного, вона прочитала: Вона дивиться на нього очима, які бачать лише те, що вона його любить.
Це не було в тексті. Це було на полях, слабко, олівцем, чужим почерком.
Вона підсунула лампу й роздивилась. Кілька слів, мабуть, чиїсь коментарі. Дрібний нахил, акуратні літери. Хтось, хто читав це до неї, і не з цікавості: з болем.