Вона, він і Юнг

Розділ 17. Світло в коридорі

Київ, ніч із суботи на неділю, 3–4 жовтня · до дванадцятого грудня 70 днів

Гроза почалась о пів на першу, коли Роман уже ліг, але ще не заснув.

Він лежав у спальні на Рейтарській і слухав, як дощ б'є по залізному підвіконню, довго, рівно, з тим упертим ритмом, який буває лише у великих осінніх зливах. Потім блиснуло так, що кімната на мить стала білою, наче її перефотографували, і майже одразу вдарило зверху. Світло в коридорі, яке він забув вимкнути, здригнулося й погасло.

Телефон на тумбочці засвітився. Повідомлення від Єви, сусідки з будинку на Подолі, де він орендував кабінет:

Романе Володимировичу, у нас на горищі тече, бачу з вікна. Ваші ящики стоять біля комина. Вибачте, що серед ночі.

Він дивився на екран, як на щось, що чекав давно.

Ящики. Він називав їх так, не «архів», не «справи»: ящики. Три картонні коробки з-під горілки, які він десять років тому поставив на горищі старої будівлі на Подільській, чотирнадцять, бо вдома їх нікуди було діти, а викинути не міг. У них лежало те, що він не показував нікому, навіть Волошину: оригінали. Малюнки. Зошити. Те, що не потрапило до кафедральної справи, бо воно було не справою, а...

Він встав, не вмикаючи світла, одягнув штани, сорочку, светр. Узяв ліхтар із шафи в передпокої. Куртки не взяв. Ключі лишив на столі: просто не подумав.

Це потім виявиться дрібною помилкою. Тієї хвилини він навіть не помітив, що вона була.

* * *

Подільська чотирнадцять було будинком, який дивився на тебе, як стара жінка з-за фіранки: три поверхи, вузькі вікна, ліпнина, що давно втратила носи в амурів. У дворі росла липа, і вода стікала з неї суцільною завісою. Брама стояла прочинена, бо замок зламався ще весною.

Роман пробіг через двір, промок до колін, відчинив парадне ключем, який носив окремо від зв'язки, на шнурку на шиї, і вже на сходах зрозумів, що світла немає й тут. Ліхтар вихопив із темряви залізні перила, облуплену стіну, пожовклий папірець на дверях: «Лікар-ендокринолог, прийом за записом». Нагорі щось капало. Рівно, у темпі, який він упізнав раніше, ніж встиг про це подумати.

Три коротких, довгий.

Це дощ, сказав він собі. Це просто дощ.

Горище відчинялось на вузькому майданчику за залізними дверима, які щільно, на пружину, закривались за тобою. Це він пам'ятав. Він пам'ятав і те, що замок із внутрішнього боку заїдав, тому колись підсунув у зазор обламану дощечку, щоб двері не зачинялися. Дощечка лежала на місці.

Він зайшов.

Горище було велике, довге, з балками, які сходились угорі наметом, і пахло сухим деревом, пилом, мишами й чимось давнім, трав'яним: так пахне в бабусиних скринях. Вода текла біля комина тонким струменем, і під ним уже зібралось плесо, що блищало чорною плівкою. Ящики стояли в трьох кроках від нього. Два цілі, сухі. Третій намокнув з одного боку.

Роман опустився навколішки й почав виймати з нього папери.

* * *

Марині нічого не снилося.

Це було єдине, що вона знала твердо, коли отямилась.

Вона стояла на залізних сходах, у темряві, мокра до нитки, у чужому пальті, яке виявилось її власним, і в нещільно зашнурованих кросівках на босу ногу. Волосся липло до обличчя. У лівій руці вона тримала ліхтарик телефона, який чомусь був ввімкнений. Праву руку вона не відчувала: вона була холодна й волога, і коли Марина піднесла її до світла, побачила, що пальці в чорному, до самих нігтів.

Зверху капала вода. Рівно, три коротких, довгий.

Вона розгорнула телефон. Годинник показував 03:12.

Де я?

Не було чим відповісти. Тіло знало, куди йти. Воно вже піднімалось сходами, і вона лише слідувала за ним, як слідують за провідником у чужому місті: без питань, бо питання нічого не міняють. Вона торкалась стіни, де не було паперу, і відчувала під пальцями шорсткість вапна. Знала цей поворот. Знала, що тут слизько. Знала, що далі буде залізний майданчик і двері, які пискнуть.

Вони пискнули.

Із горища лилося світло. Не електричне: жовтувате, хитке, від ліхтаря, який хтось поставив на підлогу, і воно стелилося по дошках довгими тінями. У тій нерухомій жовтавості вона побачила спину: чоловіча, зігнута, у сірому светрі, мокрому на плечах. Він стояв навколішки перед відкритим ящиком, спиною до дверей, і перебирав щось дуже обережно, як перебирають крила.

— Романе Володимировичу, — сказала Марина.

Голос був не її. Хрипкий, ніби з великої глибини.

Він не здригнувся. Лише завмер, тримаючи аркуш, і повільно обернувся.

Вона думала, що побачить подив. Побачила інше: полегшення. Таке, яке буває в людини, яка довго чекала кроків на сходах і нарешті їх почула.

— Марино, — сказав він. — Як ви...

— Не знаю.

Він підвівся. На ньому був мокрий светр, штани з брудними колінами, і в світлі ліхтаря він здавався старшим, ніж був. Без піджака, без пальта, без звичної обережності в плечах. Це була не поза. Це була людина.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше