Вона, він і Юнг

Розділ 15. Дев'ять із шістдесяти

Київ, п'ятниця, 25 вересня · до дванадцятого грудня 78 днів

Стас Гринь любив цифри за те, що вони не обіцяють нічого, чого не можуть дати. Ідеальна цифра сидить собі в клітинці й мовчить. Вона не дивиться на тебе докірливо. Вона не питає, чи не пора вже подумати про сім'ю.

З цього він і почав, відчинивши в п'ятницю о пів на восьму ранку двері лабораторії на третьому поверсі: з тихого зітхання над кавоваркою. Лабораторія була його королівством. У лівому кутку дошки він ще з вересня вивів маркером число «96» і щоранку зменшував його на одиницю, нікому не пояснюючи, що це. П'ять комп'ютерів, два сервери, що гули, як підгодовані шершні, шафа з тестовими блоками, яку Марина називала «ковчегом», і стіл під вікном, де він тримав усе, що вважав необхідним для наукової праці: плед, чайник, ангорську рукавицю для розмови з непривітними принтерами й постер із написом Correlation is not causation, під яким хтось, не він, домалював маленького сумного чоловічка.

Паперові анкети лежали на столі стосом. Шістдесят штук, у сірій теці з написом «ПІЛОТ-1, чт 24.09, ауд. 214». Марина провела його в четвер зранку, на першій парі в другокурсників: кожному роздала дванадцять запитань про сон і пам'ять, пояснила, що це пілот для статті про «образи, які повторюються», нічого більше не казала, нікого не питала про її мету й вийшла з аудиторії, нібито за водою, щоб не дивитись, хто як пише.

Стас розклав анкети по купках: ті, де відповіді на сьоме питання було заповнено словами; ті, де намальовано; ті, де написано «не пам'ятаю»; ті, де написано «не буду відповідати» і нижче вигадливий смайлик. Сьоме питання було відкрите: Який образ із ваших снів ви згадуєте найлегше? Опишіть або намалюйте. Ніяких підказок. Він сам перевірив формулювання, тричі, і пустив у друк тільки тоді, коли не знайшов у ньому жодного гачка, за який могла б вчепитись комісія.

Він перебрав усе до дев'ятої. Рахував двічі: спершу не дивлячись на обличчя, потім, щоб було чесно, не дивлячись на почерк.

Двічі вийшло одне й те саме.

Стас сів на край столу й подивився у вікно. Там, унизу, на майданчику, двоє першокурсників намагались запустити дрон, і дрон вперто лягав на бік, ніби відмовлявся літати в присутності науки.

— Ой, — сказав він тихо. — Ой, ні.

* * *

Марина прийшла о дев'ятій, за десять хвилин до початку своєї пари, з паперовим стаканчиком кави й виразом обличчя людини, яка вчора лягла на дві години раніше й зараз про це шкодує. Він бачив: вона не спала знову. Але щоб це побачити, треба було знати її роками.

— Привіт, — сказала вона. — Ти рахував?

— Привіт. Так.

— І?

— Спершу кави. — Він нашвидкуруч підсунув їй стілець. — Я повинен сісти за столом із міцним напоєм і розпатякати тобі це повільно, інакше ти мені не повіриш. Бо я сам собі не вірю.

Вона сіла. Він розклав перед нею дві купки: більшу, на півсотні, і меншу, на дев'ять аркушів.

— Дев'ять. Із шістдесяти. Описують одне й те саме. Не «схожу» будівлю, а... слухай. — Він взяв перший. — «Висока вежа над водою, не знаю, чия. Я стою на березі, зліва щось темне. У вежі горить одне вікно». Другий: «Башта на озері. Світло у вікні. Страшно, але ніби відомо, що там». Третій намальований: ось, дивись, вежа, вода, вікно, олівцем зафарбовано жовтим. Четвертий каже «маяк, але не маяк». П'ятий...

— Досить, — сказала Марина.

Вона не відводила очей від аркушів. У її обличчі нічого не змінилося: тільки пальці на стаканчику побіліли.

— Я знаю, що ти хочеш сказати, — зітхнув Стас. — Що це не доводить нічого. Що в нас шістдесят випадкових студентів, що вежа це найбанальніший образ у світі, що вони всі читали «Володаря перснів». Я згоден. Я навіть більше: я тебе випереджу. Дев'ять із шістдесяти це п'ятнадцять відсотків. У нормальній вибірці вежа в снах трапляється, ну, відсотків у двох-трьох. Це розбіжність, на яку навіть мій двоюрідний брат-геодезист звернув би увагу. Але ж ні, ми ж серйозні люди. Ми запитаємо: а чи не причина тут у чомусь простішому?

— Наприклад?

— Наприклад, у нас. — Він підняв палець. — Ти. Це твоє питання. Ти на лекції у вівторок згадала вежу.

— Не згадувала.

— Згадувала. У контексті Бехтерєва, на п'ятій хвилині. Я це в курсі, бо Дана розповіла в буфеті, а я там був, бо там пироги. — Двадцять студентів на цьому потоці чули слово «вежа» за три дні до анкети. Це, Марино Андріївно, називається праймінг, а не «колективне несвідоме», що б ти не мала на увазі.

Він сказав це дуже легко, майже жартома. Але вона здригнулась, ледь помітно, на слові «колективне». Стас це зафіксував і не став питати.

— Я не казала нікому про вежу, — повторила вона. — Я говорила про Бехтерєва. У мене в конспекті немає жодного слова про вежу. Можу показати.

— Не треба. Я ж кажу: я не звинувачую. Я вказую на те, що з цього зробить комісія, якщо ми підемо до них із цим як з відкриттям. — Він опустився в крісло навпроти, і голос його змінився. Не став серйозним: став обережним. — Марино. Дев'ять із шістдесяти. Я бачу цифри. Але, слухай, я ж не твій ворог. Ти ж знаєш, що я колись теж хотів, щоб такі речі були правдою.

— Колись?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше