Кюснахт, 21 вересня 1913
У неділю двері відчинила Агата. Вона нічого не сказала, лише відступила на крок, пропускаючи, і Ганна відчула, що це схоже на мовчазний іспит, який вона вже склала й тепер мусить складати знову.
— Він у кабінеті, — сказала дівчинка. — Мама пішла до церкви. Просила передати, що не проти.
— Вона так сказала?
— Ні. Вона сказала, що це не моя справа. Але в неї були такі очі.
Ганна не стала питати, які саме.
Кабінет пахнув неспаним. Це був особливий запах: не пилу й не тютюну, а повітря, в якому довго ходила людина, не знаходячи місця. На підлозі біля вікна лежав скручений плед, на столі стояла чашка, у якій чай давно покрився тонкою плівкою. Юнг сидів у кріслі боком до столу, у піджаку, але без краватки, з розстебнутим коміром, і Ганна вперше побачила, що в цього великого чоловіка вузькі зап'ястки.
— Ви прийшли, — сказав він. — Я не був певен.
— Я теж.
— Це добре. Певність у таких справах підозріла.
Вона не сіла. Вона дістала з кишені візитку й поклала на край столу, поруч із чашкою.
— Це вам. Від мене й від вашої дружини.
Юнг узяв картку, прочитав і не змінився в обличчі. Потім повільно, ніби тримав у руці щось, що могло розсипатись, поклав її на стіл.
— Людвіг Раппе, — сказав він. — Він був на моїй доповіді в Мюнхені. Сидів у третьому ряду, чорнобородий, з блокнотом на коліні. Я його запам'ятав, бо він єдиний записував усе. — Він усміхнувся без радості. — Де ви його зустріли?
— В аптеці, де я працюю. Він купив бромід і сказав, що бачив мене у вас. Просив передати вітання «від колег».
— «Від колег.» Це по-віденськи: ніби вітання, ніби попередження. — Він зняв окуляри й потер перенісся. — Знаєте, що він написав про мене рік тому? Дуже чемну статтю. Я нічого не відповів. А він, виявляється, ще й ходить за моїми пацієнтками.
— Я не пацієнтка.
— Він цього не знає. Або знає й не вірить. — Юнг глянув на неї. — Вам двадцять чотири, ви з Києва, ви приходите до мене в неділю, коли вдома нікого, і діти відчиняють вам двері. Ви розумієте, що з цього можна зробити?
— Так.
— І все одно прийшли.
— Так.
— Чому?
— Бо Емма просила принести це вам, а не їй. — Голос її не здригнувся. — Сказала, що не хоче бути тією, хто ховає загрози.
Юнг заплющив очі, на хвилину, і вона побачила, як на його обличчі щось відпустило, дуже тихо, мов хтось розв'язав вузол.
— Дякую, — сказав він. Це було сказано не їй. — Сядьте, панно Тернова.
* * *
Вона сіла. Він не одразу заговорив, ходив по кабінету, п'ять кроків до вікна, п'ять назад, і вона вже знала, що це те саме ходіння, про яке розповідала Емма.
— Я скажу вам, як є, — сказав він нарешті. — У січні Фройд запропонував припинити наше листування. Вчора я підрахував, скільки з тих, хто мене любив, відвернулись після Мюнхена. Їх більше, ніж я думав. — Він зупинився біля вікна. — Мені тридцять вісім. У мене лекції в університеті, пацієнти, дім, діти. Через півроку мені, можливо, нічого з цього не лишиться. Це не драма, це арифметика.
— Тоді я не повинна приходити.
— Ви повинні робити, що вважаєте за потрібне. Але не через мене. Через мене не треба нічого. — Він повернувся. — Я не хочу, щоб ви були серед тих, хто платить за мої помилки.
— Платить уже хтось, — сказала Ганна. — У п'ятницю пан Бруннер, мій аптекар, поклав переді мною на прилавок візитку. Ту саму. Сказав, що до нього приходили «з Відня» й питали про мене. Що йому не потрібні розмови навколо аптеки. Що в мене є час до Різдва, щоб довести, що я лише помічниця, а не... — вона шукала слово, — «випадок».
— Він так і сказав: «випадок»?
— Він сказав: «пацієнтка пана доктора». Але мав на увазі те саме.
Юнг відвернувся до вікна. Довго мовчав, і вона бачила, як по його шиї піднімається червоний рум'янець, повільний, злий.
— Я напишу йому, — сказав він. — Скажу, що ви ніколи не були моєю пацієнткою.
— Не пишіть. Ви лише підтвердите, що мені є що приховувати. — Вона раптом відчула, що говорить жорсткіше, ніж збиралась. — Я не прийшла просити захисту. Мені потрібна робота, а не лицар. Просто хочу, щоб ви знали, скільки це коштує, перш ніж ми почнемо.
Він обернувся. Дивився так, ніби вперше побачив її не як прохачку й не як загадку, а як рівню.
— Скільки?
— Дві сотні франків і місце. Якщо пан Бруннер мене прожене, я не знайду нового до весни. Ви теж маєте щось порахувати.
— Я порахував, — сказав Юнг. — Тому й питаю вас, а не наказую.
— Я не плачу, — сказала Ганна. — Я мучусь від того, що не знаю, чи не божевільна, а ви, виявляється, єдина людина в Цюриху, яка не хоче мене лікувати.
Він розсміявся: коротко, щиро.
— Це правда. Я не вмію лікувати те, що не вважаю хворобою.