Київ, неділя, 20 вересня · до дванадцятого грудня 83 дні
Цього разу я скажу «я».
Не тому, що вирішила. Просто є ночі, у які неможливо тримати відстань, і ця була однією з них. Вона вважала, що тієї ночі була сама в кімнаті. Це неправда, але й не брехня: сама для себе вона справді була.
* * *
Вона прокинулась о третій дванадцять.
Не від звуку й не від сну. Від холоду. Холод ішов знизу, від підлоги, і піднімався по литках, як вода по стовпу. Вона сиділа. Це було перше, що вона збагнула: що сидить, а не лежить, і спина пряма, і долоні на чомусь гладкому й прохолодному.
Кухонний стіл. Матове скло. Над плитою світився годинник, тонкими зеленими цифрами: 03:12.
Вона не рухалась. Прокинувшись у незнайомому місці, вона не схоплювалась, а чекала, поки місце саме розкаже, що воно таке. Це правило вона виробила в дитинстві. Звідки воно взялося, вона не питала.
Місце розповіло. На склі лежав аркуш паперу, а поруч чорний маркер зі знятим ковпачком, той самий, що висів на холодильнику в табличці «скільки сну, що з'їдено, що куплено». Слід від нього вів до її правої руки.
Пальці були чорні. Не забруднені: пофарбовані, від кінчиків аж до другої фаланги, а на долоні, там, де основа великого пальця, залишилась широка смуга, як від тривалого тертя. Під нігтями чорнота сиділа щільно, як сидить земля в людей, які щось викопували.
Вона підняла аркуш до світла.
Це була мандала.
Слово прийшло з лекцій, сухе й акуратне, як бирка на пробірці: другий фах, культурологія. Вона знала про мандали все, що можна знати, не торкнувшись. Але вона не вміла малювати. У школі це вважалось її єдиною слабкою стороною, яку вона навіть не намагалась виправити. А тут коло було накреслене одним рухом, замкнене так рівно, що в місці стику його не можна було знайти.
Коло перетинав хрест. Чотири сектори. У першому стояла крихітна вежа, на два сантиметри, без дверей, і віконце угорі було не зафарбоване, а протерте до прозорості: крізь нього світила лампа. У другому лежав ключ, окреслений тонко, одною лінією, і вушко його було кругле й поділене навхрест на чотири. У третьому стояла розкрита книга з порожніми сторінками.
Четвертий сектор був білий.
Вона знала, що так буде. Звідки, вона не питала. Вона подивилась на нього, і щось у неї під ребрами обережно, мов лід на ставку, подалось.
Папір там було натерто, і по краю, ближче до центру, ішла дуга. Не намальована: вдавлена. Хтось тримав у руці щось тверде й сухе й вдавлював лінію так довго й рівномірно, що на звороті вона проступила, як ребро. Поруч біля кінця дуги стояла цифра, теж вдавлена, без чорнила. Сімка.
А внизу, на полі, дрібно, чорним, стояло слово, написане почерком, якого вона не впізнала.
горище
Літери лягали ліворуч, ніби кожна відхилялась назад, від чогось, що стояло попереду. Так пишуть лівші. Вона писала з правою похилістю, прямо, з відкритим «т». І вона вважала себе правшею: так вона відповіла б, якби хтось спитав, і це було б чесною відповіддю. Про інше її давно ніхто не питав.
* * *
Вона зробила те, що робила завжди.
Підвелась. Підійшла до дверей. Ланцюжок накинутий, обидва замки зачинені, ключі висять на гачку в передпокої, рядочком. Вікна зачинені. Засувка на балконі зсередини.
Вона подивилась на свої ступні. Босі, чисті, не вологі. Але холодні так, як можуть бути холодними ноги, що довго стояли на каменях.
Вона нікуди не виходила. Вона сказала це собі так, як кажуть студентові, який відповів невпевнено: чітко, голосом, що не терпить сумніву.
У ванній вона підставила руки під воду. Мило, гаряча вода, жорстка щітка для нігтів: нічого. Чорнило було стійке.
Лунатизм. Слово було правильне. Вона перевірила його, як перевіряють вагу на гирях. Люди пишуть, ходять, відчиняють холодильники й навіть готують, а вранці не пам'ятають. Це описано, це відоме. Вона мало спала, вона під тиском: кафедра, нові правила, Дана, Роман, листи. Вона не мала жодних підстав вважати, що це щось інше.
Я не заперечувала.
Це було моє єдине право: не заперечувати. Я могла б сказати їй: це не втома. Але вона б не повірила, а я не вмію говорити так, щоб мене чули. Я вмію лише робити так, щоб було видно.
* * *
О четвертій вона сіла за бланк протоколу й розкреслила хаос у дві колонки.
1. Мандала. Автоматичне креслення.
2. Вежа, віконце. Образ із сну.
3. Ключ. Вушко, поділене навхрест. Звідки?
Ключ вона бачила у нотаріуса, у шкіряній скриньці. Але не пам'ятала, що вушко в нього кругле й поділене навхрест. Тепер пам'ятала, ніби хтось пригадав за неї.
4. Книга. З годинником.
5. Білий сектор. Дуга.
Тут вона зупинилась. Вона вже торкалась такої дуги, в понеділок, сьомого, у кабінеті Волошина. Пам'ять пальців не бреше, а вона довіряла пальцям більше, ніж очам.