Цюрих — Кюснахт, 17–18 вересня 1913
У середу в аптеці на Лангштрассе було тихо, як буває в дощові вечори: двоє постійних покупців, дві бляшанки валер'янки й чоловік, який зайшов не по ліки.
Ганна помітила його одразу. Не за зовнішністю: за тим, як він не дивився на полиці. Він увійшов, обтрусив капелюх, привітався з аптекарем і стояв біля прилавка рівно, незмушено, як стоять ті, хто в житті не чекав у черзі. Пальто з доброї тканини, акуратна борідка, окуляри в золотій оправі. Років сорок. Усмішка така, що її можна було б вставляти в рамку.
— Фрейлейн, — сказав він, коли аптекар вийшов у підсобку. — Бромід, будь ласка. Півфунта. Для нервового пацієнта.
Вона зважила. Він платив неквапом, перебираючи дрібні монети, ніби його цікавив не рахунок, а сам процес.
— Ви ж не швейцарка, — сказав він люб'язно. — Акцент у вас гарний, але ледь чутна мелодія вдалині: східна. Польща? Росія?
— Київ, — сказала вона.
— О, Київ. Чудове місто. Я там не бував, але чув, що там мають гарні храми. — Він зачекав і ніби між іншим додав: — Ви студентка?
— Медичного факультету.
— Прекрасно. А живете?
— Недалеко.
— Звісно. — Він усміхнувся ширше. — Я просто бачив вас, здається, минулої неділі. У Кюснахті, на трамвайній зупинці. Ви їхали з приємної прогулянки.
Вона відчула, як усередині щось зупинилося.
— Я їздила до озера, — сказала вона. — Там тихо.
— Тихо, — погодився він. — Особливо в будинку над берегом. Там тихо навіть уночі, так мені розповідали. Доктор Юнг не любить шуму.
Вона не відповіла. Вона загорнула бромід у синій папір, перев'язала шнурком і подала йому, і її пальці були впевнені: вона готувала так тисячу разів.
— Ви не обов'язково мені довіряйте, — сказав він, беручи пакет. — Але мені видається, що така розумна дівчина може потребувати колись друга. Не з тих, що дають поради з вимогами, а з тих, що слухають. — Він дістав із жилетної кишені візитку й поклав на прилавок. — Доктор Раппе. Не сьогодні, звісно. Колись.
— Дякую, — сказала Ганна. — Я нікуди не поспішаю.
— Добре. — Він торкнувся капелюха. — І передайте пану докторові вітання від колег. Він знає від яких.
Двері дзенькнули. Зі стіни на неї дивився пожовклий плакат із жінкою, що тримає флакон, і Ганна раптом збагнула, що не відчуває долонь.
Вона прочитала візитку: Dr. med. Ludwig Rappe. Zürich, Bahnhofstrasse. Нічого більше. Ні телефону, ні клініки. Лише адреса й акуратна літера «R», закручена, як хвостик.
Це не була людина, що збирається допомагати. Це була людина, яка збирає.
* * *
Вона не мала права приходити до неділі.
Останній раз вони бачились у неділю, чотирнадцятого. Наступну зустріч Юнг призначив на неділю, двадцять першого. Між цією неділею й нею лежало три дні, і кожен був схожий на аптечну склянку: прозорий, замкнений, з чужою етикеткою. Але з візиткою в кишені вона вже не могла чекати.
У четвер вона відпросилась із вечірньої зміни, збрехавши аптекареві про зуб. Це була друга брехня за її життя; перша, про монастирський пансіон, давно стала майже правдою. Вона поїхала до Кюснахта вечірнім трамваєм і пішла не вулицею, а берегом, бо не хотіла, щоб її бачили з вікон.
Озеро було сіре й рівне. Сутінки йшли від води, повільно, шар за шаром. Стежка вела вздовж саду, за низьким муром із сірого каменю. Вона чула власні кроки й подумала, що вони надто гучні.
Внизу, біля самої води, на вузькій смузі гальки, сидів чоловік.
Сидів навпочіпки, спиною до неї, і щось робив руками. Спершу вона подумала, що це садівник. Потім, що рибалка. Потім він розігнувся, і вона побачила висоту, ширину плечей і зрозуміла, кого бачить.
Доктор Юнг будував щось із каміння.
Це було не заняття, а гра, і саме тому вона не могла відвести погляду. Він брав плоскі камені, зважував їх у долонях, пробував на дотик, ніби питаючи згоди, і ставив один на один. Виходила стіна, низька, по коліно, півколом. За півколом стояла маленька вежа, не вища за долоню, з білого вапняку. Він ставив її окремо, на самому краєчку води, й довго поправляв, не вдоволений одним кутом.
Він працював у цілковитій тиші, так, як працюють люди, що не знають, що за ними спостерігають. Лише раз, коли вежа похитнулась, він зупинив її долонею й завмер, дуже серйозно, як зупиняють дитину, що спотикається.
Ганна не знала, скільки стояла. Хвилин десять. Ноги її змерзли, і холод піднімався вгору, як вода.
— Ви теж не можете спати? — спитали збоку.
На низькому мурі, за три кроки від неї, сиділа дівчинка в білому фартуху, з довгою косою. Вона говорила німецькою, тихо, без зайвих інтонацій.
— Я тільки... — Ганна не знала, що відповісти. — Я приїхала передати записку.
— Тата не варто бентежити, коли він грає. Він сердиться. Не на вас: на себе. — Дівчинка зіслизнула з муру, підійшла й простягнула їй на долоні плоский камінь із білою смужкою, схожою на шов. — Це його. Він три дні шукає. Я знайшла в піску, але він не повірить, що я не брала. Віддайте ви.