Кюснахт, 12–14 вересня 1913
Цього вона не бачила. Вона прочитала це в сім років, на горищі, при чужому ліхтарику, у зошиті в коленкоровій обкладинці з двома гумками. Зошит був писаний її рідною мовою, але давнім правописом, і читати його доводилося по складах. Решту, чого в зошиті не було, дописано пізніше. Не варто вдавати, що пізніше не існувало.
* * *
Ганна Тернова прийшла на сорок хвилин раніше. Вона знала, що це дурість, і все одно стояла під хвірткою, склавши руки в рукавичках, і дивилась на дім, який називали будинком доктора, хоча, на її око, він був схожий на людину, що сидить із закритими очима й вдає, що не спить.
Дім стояв над озером. Воно лежало внизу, рівне й сіре, майже без хвиль, як під склом. Сад був доглянутий, але не надміру: яблуні, гравійна доріжка, дерев'яна лавка під вікном. На лавці сиділа жінка в сірій хустці й чистила моркву в миску, не дивлячись на руки. Жінка підвела голову, і їхні погляди зустрілися на півсекунди, не довше. Ганна не знала, хто це: куховарка чи господиня. Жінка знову нахилилась над мискою.
Ганні було двадцять чотири. Вона вчилася на медичному факультеті університету, четвертий рік, і працювала вечорами в аптеці на Лангштрассе, де видавала валер'янку, ефір і нашатирний спирт жінкам, які мали той самий вираз обличчя, що й вона. Від неї завжди пахло аптекою. Вона так звикла до цього запаху, що вже не відчувала його, як не відчуваєш власного імені.
О четвертій рівно вона натиснула на дзвінок.
Двері відчинила дівчинка років дев'яти, у білому фартуху, з довгою темною косою. Вона мовчки подивилась на Ганну знизу вгору, дуже уважно, як дивляться діти, що вже вирішили, чи ти небезпечна.
— Ви до тата? — спитала вона по-німецьки.
— Так.
— Він просив пропустити. Але я ще не вирішила.
Ганна не усміхнулась: вона була надто напружена.
— А що тобі треба, щоб вирішити?
Дівчинка подумала.
— Щоб ви сказали, чого боїтесь.
— Що я не знаю, чого.
— Це годиться, — сказала дівчинка й відступила вбік. — Проходьте.
* * *
Кабінет був невеликий, обшитий темним деревом, із вікном на сад. Книги стояли на полицях як вишикувані солдати, але на столі панував хаос: папери в стосах, розкрита книга, кілька каменів, що правили за прес-пап'є, й люлька, що не горіла. Доктор Юнг стояв біля вікна спиною до дверей. Коли він обернувся, Ганна вперше побачила його ясно, і це її налякало: він був високий, широкоплечий, значно більший, ніж вона уявляла, й не виглядав як чоловік, що сидить у кріслі й слухає чужі сни. Він виглядав так, ніби щойно вийшов із води й ще не вирішив, чи варто лишатись на березі.
— Панно Тернова, — сказав він. Німецька в нього була повільна, швейцарська, з довгими голосними. — Моя дочка вас випробувала?
— Так.
— Вона питає це в усіх. Одного разу вона допитала мого колегу так, що він пішов, не дочекавшись кави. — Він показав на крісло. — Сідайте. Чаю?
— Дякую, ні.
— Тоді води. У мене є вода. Це єдине, що я вмію пропонувати з певністю.
Вона сіла. Він не сів: став за столом, обперся долонями об стільницю, нахилив голову. Його погляд був такий уважний, що Ганна відчула себе розрізаною, акуратно, під ідеальним світлом.
— Від вас пахне аптекою, — сказав він.
Вона здригнулась.
— Я працюю в аптеці.
— Ні, я не про це. — Він заплющив очі й вдихнув. — Валер'янка. Ефір. Щось іще, нижче, ніби... — Він струснув головою. — Вибачте. Це моя професійна хвороба: я чую запах раніше, ніж людину. Це вас не образило?
— Ні. Мій батько був аптекарем. Він теж казав, що мій запах приходить раніше за мене.
— Де це було?
— У Києві. На Подолі.
— Далеко, — сказав він. — І ви приїхали сюди вчитися, а не лишилися вдома. Вас привело щось, окрім лікарського диплома.
— Так. Я не пацієнтка, — додала вона швидко, як у листі. — Я не знаю, чи слід мені тут бути. Але я більше не можу не питати.
— Тоді питайте.
Вона стиснула пальці в рукавичках. Знову подивилась у вікно: там, у саду, жінка в сірій хустці вже підвелась і несла миску до дверей, і Ганна відчула, що не може говорити, поки та не зникне з поля зору.
Жінка пішла. Тоді вона сказала:
— Мені щоночі сниться вежа.
Юнг не поворухнувся. Він лише дуже повільно випростався й сів.
— Розкажіть.
— Це не одна ніч. Це вже півроку.
— Розкажіть, як вона виглядає.
Ганна випрямила спину. Вона вміла розповідати точно: цього її навчили на кафедрі анатомії, де не прощали відсутності деталей.
— Я йду по воді. Не по поверхні, а так, ніби вода це підлога, і я бачу під ногами дно. Воно світле, піщане. Попереду вежа. Вузька, з білого каменю, вища за будь-яку, яку я бачила. Двері вузькі, я заходжу, і всередині гвинтові сходи, вгору. На кожній сходинці лежить книга, розкрита, з порожніми сторінками. Я переступаю їх, не торкаючись.