Київ, середа, 9 вересня · до дванадцятого грудня 94 дні
Нотаріальна контора містилася на першому поверсі будинку на Ярославовому Валу, і до неї вели три сходинки, на кожній з яких хтось колись виколупав шматок плитки. Марина порахувала їх, піднімаючись. Три. Потім порахувала ще раз, подумки спускаючись назад. Не тому, що це було потрібно. Просто о пів на третю в середу, через два дні після того, як старий поклав перед нею мандалу, їй потрібна була річ, яка не змінюється.
У приймальні пахло кавою й старим папером. На підвіконні стояв фікус у горщику, обклеєному скотчем, а на стіні висів календар з видом на Дніпро, на якому хтось олівцем закреслив дні до вівторка. Роман сидів біля вікна. Пальта на ньому не було, хоч у кімнаті було свіжо: воно лежало поряд на стільці, мов належало комусь третьому, хто теж чекав.
— Ви давно? — спитала вона.
— Хвилин десять. Я завжди приходжу зарано. Це в мене щось на кшталт хвороби.
— Хвороба — це коли шкодить. — Вона сіла через стілець від нього, потім передумала й пересіла ще на один. — Вам телефонували?
— Секретарка. Просила приїхати «у зручний час, але сьогодні». Не дуже вишукано.
— А мені сказали «у середу, о другій тридцять». Без «зручного».
— Виходить, я зручніший.
Вона не усміхнулась, але вирішила, що це не було грубістю. Роман дивився на свої руки. Марина стисла секундомір крізь тканину блузки.
— Ви знали? — спитала вона.
— Про що?
— Про це. Про нотаріуса.
Вона не вмикала годинника, рахувала подумки. Він відповів майже одразу.
— Ні. Я дізнався про відставку одночасно з вами.
Затримки не було. Це її не втішило: вона з досвіду знала, що найпевніше брешуть саме ті, хто не затримується.
— Аркадій Мойсейович готовий вас прийняти, — сказала секретарка в дверях. — Обох.
* * *
Аркадій Мойсейович Левінсон був маленький, лисий і акуратний, як його стіл. Окуляри на шнурку, кардиган кольору мокрого піску, обличчя людини, яка тридцять років слухала чужі секрети й з усіх сил намагалася не скривитися. Він говорив повними реченнями, з комами, так, що кожне можна було відразу заносити в протокол.
— Прошу сідати. Пані Марино, пане Романе. Я попереджаю, що ознайомлення з документом вас ні до чого не зобов'язує. Зобов'язує мене, до конфіденційності. Усе інше залежить від вас. — Він поклав долоні на конверт, великий, кремовий, із сургучною печаткою. — Гнат Іванович подав мені цей документ у червні й просив відкрити його в день, коли він оголосить про відставку. Він оголосив у понеділок. Сьогодні середа. Я чекав пристойних двох діб.
— Пристойних для кого? — спитала Марина.
— Для всіх. — Левінсон зламав печатку. — Зачитую.
Він заговорив іншим голосом, не своїм, а тим, що лишається в голові після довгого читання чужих листів.
«Шановні Романе Володимировичу і Марино Андріївно. Мені прикро ставити вас у становище, в якому ви опинитесь. Я залишив у Цюриху те, чого не можу ні взяти з собою, ні забрати назад. Воно зберігається у Фонді «Берегова лінія» на моє ім'я. Відкрити його можна лише вдвох, особисто, не пізніше дванадцятої години за цюрихським часом дванадцятого грудня цього року. Якщо цього не станеться, за моїм заповідальним розпорядженням усе буде знищено, без права апеляції, в тому числі на мою доброту. Ключ дістається Романові. Свідчення Марині. Решту ви знайдете самі. Я не прошу вас любити одне одного й навіть вірити мені. Прошу лише дійти. Г. В.».
Левінсон поклав аркуш. У кімнаті тікав годинник, якого Марина не бачила, але чула, як чують комара.
— Це шантаж? — спитала вона.
— Це заповідальне розпорядження, — відповів нотаріус. — Різниця суттєва лише для юристів.
— А для нас?
— Для вас, мабуть, теж. Шантажист хоче чогось від вас, а пан професор, наскільки я зрозумів, хоче чогось для вас. Хоча в обох випадках ви зобов'язані повестися певним чином. — Він розвів руками. — Я не філософ.
— Що саме в архіві? — спитав Роман.
— Не знаю. Опису мені не залишено. Знаю лише, що Фонд існує, що розпорядження зареєстровано відповідно до швейцарського права, і що перекладено воно мною особисто з німецької, тож якщо там помилка, то моя. — Він кивнув на кишеньковий календар під склом. — Дванадцята за цюрихським часом це тринадцята за київським. Дев'яносто чотири дні. Я зобов'язаний нагадати.
— А якщо один із нас відмовиться? — спитала Марина.
— Тоді розпорядження виконується повністю. Тобто архів знищують. Вашу відмову запишуть як подію, а не як вчинок. — Він відсунув дві папки й дістав зі стола маленьку шкіряну скриньку й тонкий картонний конверт. — Це ваше. Бронзовий ключ. Пане Романе, розпишіться тут. І тут. Пані Марино, ось. «Свідчення», як сказано в листі. Я не відкривав.
Конверт був завтовшки з три аркуші. На ньому рукою Волошина, тим самим старанним, трохи архаїчним почерком, виведено: М. А. Терновій, особисто. Марина взяла його так, як беруть сторонній предмет: двома пальцями, за край. Роман розкрив скриньку й дивився на ключ, не торкаючись. Він був довгий, з масивною головкою, і на головці різець залишив знак: коло, поділене навхрест.